Цікаво знати 10

<назад 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 далі>

Великий князь Михайло Павлович дуже не любив Глінку і терпіти не міг його музику. Коли треба було садити своїх офіцерів під арешт, він відсилав їх на виставу опери Глінки “Руслан і Людмила”, кажучи:
– Більш жахливого покарання для моїх хлопців я придумати не можу!..

 

Відомо, що Михайло Іванович Глінка деякі свої твори писав за кордоном, а саме у Швейцарії. Він оселився десь у межах Женевського кантону, такого улюбленого англійцями і росіянами. Його ім’я тоді вже користувалося популярністю. Не завжди маючи бажання попліткувати зі своїми співвітчизниками, він дозволяв собі іноді нікого не приймати. Більше за інших надокучав йому візитами якийсь молодий чоловік із земляків. В один з таких днів юнак зайшов до композитора.
– Вдома пан? – запитав він у слуги.
– Вони поїхали.
– Скоро повернеться?
– Невідомо.
Михайло Іванович, який наказав ні в якому разі не приймати настирливого відвідувача, за шторою слухав розмову. Молода людина вправно повернувся на підборах і, наспівуючи пісеньку, вийшов.
– Біжи, заверни швидше, – раптом крикнув композитор слузі, поспішно вибігши в передню.
Здивований слуга послухався.
– Барин наказав вас просити, – зніяковіло звернувся він до молодої людини.
Юнак, звичайно, вернувся.
– Тисячу разів прошу мене вибачити, – промовив з усмішкою Михайло Іванович, зустрічаючи гостя. – Віддаючи наказ слузі, я зовсім забув виключити вас із числа осіб, не втаємничених у мої роботи, і навіть чекав вас.
– Ви зробили б мені велику послугу, якщо б не відмовилися пообідати разом, чим Бог послав, – додав Михайло Іванович.
Молодий чоловік не очікував такої люб’язності і визнав за особливу честь скористатися пропозицією музичної знаменитості.
За обідом Михайло Іванович був дуже веселий, жартував, сміявся, не бажаючи здатися нудним молодому співрозмовнику.
– Скажіть, чи не пригадаєте ви ту пісеньку, яку наспівували, йдучи від мене? – Несподівано запитав він юнака.
– Я, здається, нічого не наспівував.
– Наспівували, я сам чув, але квапливо і плутано, так що я не зміг вловити мотив.
Молода людина, бажаючи догодити гостинному господарю, перебрав весь запас свого репертуару з опер і шансонеток; нарешті попав на “Камаринську”.
– Вона, вона! Та сама, – вигукнув зраділий композитор і тут же занотував весь мотив.
Ось якому випадку ми зобов’язані появою у творі великого російського композитора старовинної танцювальної народної пісні, відомої тепер кожному.

 

Відомо, що в середині 60-х Жерар Депардьє був абсолютно недорікуватим молодим чоловіком, не здатним через заїкання договорити до кінця жодного речення. Дослідники творчості актора пояснюють цю ситуацію сімейними негараздами, особистими невдачами, низькою самооцінкою і проблемами з отриманням освіти. Єдине, що в ту пору безсумнівно відрізняло Депардьє, – це величезне бажання стати актором.

Наставник Депардьє з акторської майстерності відправив Жерара в Париж до дуже відомого лікаря Альфреда Томатіса – доктора медичних наук, що присвятив багато років вивченню цілющого ефекту музики і особливо творів Моцарта. Томатіс визначив, що причина голосових зривів і проблем з пам’яттю у Депардьє лежить глибше його чисто фізіологічних труднощів – в емоційній сфері, і пообіцяв допомогти йому. Депардьє запитав, що буде входити в курс лікування: операція, лікарські засоби чи психотерапія. Томатіс відповів: «Я хочу, щоб ви приходили до мене в лікарню щодня на дві години протягом декількох тижнів і слухали Моцарта».
– Моцарта? – перепитав спантеличений Депардьє.
– Моцарта, – підтвердив Томатіс.

Вже наступного дня Депардьє прийшов в центр Томатіса, щоб надіти навушники і слухати музику великого композитора. Через кілька «музичних процедур» він відчув значне поліпшення у своєму стані. У нього налагодився апетит і сон, він відчув приплив енергії. Незабаром його мова набула великої виразності. Через кілька місяців Депардьє повернувся в акторську школу по-новому впевненим у собі і, закінчивши її, став одним з акторів, які виразили своє покоління.

«До Томатіса, – згадує Депардьє, – я не міг довести до кінця жодного речення. Він допоміг надати завершеність моїм думкам, навчив мене синтезу і розумінню самого процесу мислення». Практика знову і знову переконувала Томатіса в тому, що, якими б не були особисті смаки і ставлення до композитора кожного конкретного слухача, музика Моцарта незмінно заспокоювала пацієнта, покращувала його просторове уявлення і дозволяла більш ясно виражати себе.

Чому саме Моцарт? Чому не Бах, не Бетховен, чи не Бітлз? Моцарт не створював приголомшливих ефектів, на які був здатний математичний геній Баха. Його музика не здіймає хвилі емоцій подібно творам Бетховена. Вона не розслабляє тіло подібно народним мелодіям і не приводить його в рух під впливом музики «зірок» року. Так в чому ж тоді справа? Напевно, в тому, що Моцарт залишається і загадковим, і доступним. Його розум, чарівність і простота роблять нас мудрішими.
Багатьом музика Моцарта допомагає знайти душевну рівновагу. Якщо вона відновлює енергетичний баланс та гармонію в організмі, то виконує функцію, до якої прагнуть всі медичні системи. Акупунктура, траволікування, дієтологія та інші методи спрямовані саме на відновлення енергетичної рівноваги, яку ми і називаємо здоров’ям. Музика Моцарта, не надто плавна, не надто швидка, не надто тиха, не надто гучна – з якихось причин «саме те, що треба».

На думку Томатіса, твори Моцарта є ідеально збалансованими музичними «стравами», що містять всі необхідні компоненти.

Ченці з монастиря Бріттані виявили, що корови, отримуючи разом з кормами ще й музику Моцарта, дають більше молока.

У Канаді струнні квартети Моцарта виконуються прямо на міських майданчиках, щоб упорядкувати вуличний рух.

Могутність музики Моцарта опинилася в центрі уваги головним чином у результаті новаторського дослідження Каліфорнійського університету в середині 90-х років. Потім цілий ряд вчених вивчали вплив творів Моцарта на розумовий потенціал студентів і підвищення їх здатності засвоювати програмний матеріал.
«Музика Моцарта здатна “відігріти” мозок», – говорить один з дослідників. Він вважає, що музика Моцарта робить безсумнівно позитивний вплив на процеси вищої мозкової діяльності.

 

Якось Вагнер запросив на прем’єру своєї опери “Тангейзер” в паризькій Гранд Опера композитора Майєрбера, приятеля і суперника.
– Ну як вам, маестро, мій новий твір? – Запитав він, коли завіса впала.
Замість відповіді Мейєрбер вказав на сплячого глядача:
– Дивіться самі.
А коли була постановка опери Майєрбера, він у свою чергу запросив Вагнера.
– Які враження? – Поцікавився на цей раз Мейєрбер.
– Я бачу, що і ваша музика валить слухачів у сон! – з торжеством розсміявся Вагнер, виявивши в залі сплячого глядача.
– Де? А, цей? – Знизав плечима Майєрбер. – Ну, цей спить ще з того вечора, коли йшов ваш “Тангейзер”

 

У 1855 році Лондонське філармонічне товариство запросило Вагнера дати в британській столиці кілька концертів. Ледве тільки Вагнер з’явився в Лондоні, як відразу ж піддався нападкам. У музичних колах пройшов слух, що він зверхньо ставиться до незаперечних авторитетів: Моцарта, Керубіні, Бетховена і “мучить їх у своїх концертах”, як завгодно. Особливо дратувало лондонців те, що він диригує симфоніями Бетховена напам’ять. Вагнеру дали зрозуміти, що це дуже непристойно і нешанобливо по відношенню до Бетховена. І на наступному концерті партитура дійсно лежала перед ним на пюпітрі. Успіх концерту був надзвичайний. Знавці музики оточили Вагнера і навперебій вітали:
– Адже ми вам говорили! … Це зовсім інше звучання! Справжнє бетховенське звучання! З якою досконалістю ви взяли темп скерцо! Як геніально вели альти!..
З цими словами один з музичних знавців схопив відкриту партитуру, і – о жах! … То був “Севільський цирульник” Моцарта, та ще й у перекладі для фортепіано і до того ж стоїть на пюпітрі … догори ногами.


<назад 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 далі>

Яндекс.Метрика

apteka mujchine for man ukonkemerovo woditely driver.