<назад 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 далі>
Одного разу Паганіні з’явився при дворі із заявою, що він написав нову музичну п’єсу під назвою “Любовна сцена”.
Новина викликала велике зацікавлення, але яке ж було здивування присутніх, коли вони побачили, що на скрипці, з якою вийшов на сцену Паганіні, було усього дві струни: одна повинна була зобразити серце дівчини, друга голос її палкого закоханого.
“Ніжна та схвильована бесіда двох закоханих” не залишила байдужою Елізу – кохану маестро, та горда натура молоденької італійки кидає виклик таланту Паганіні – тепер він повинен зіграти лише на одній струні.
Ця ідея сподобалась Ніколо, і через декілька тижнів він написав сонату для четвертої струни під назвою “Наполеон”.
У день народження імператора він блискуче виконав її перед багатолюдною аудиторією.
Успіх перевершив усі сподівання, і відтоді він завжди дивує публіку виконанням на одній струні.
Говорячи про магічний вплив Паганіні на слухачів, цікаво відзначити висловлювання великого композитора, який згодом став другом Паганіні – Россіні, і який міг висміяти кого завгодно:
“Я плакав лише три рази за своє життя. Перший раз – коли провалилась моя перша опера, другий раз – коли під час прогулянки на лодці впала у воду індичка, фарширована трюфелями, і третій раз – коли я почув гру Паганіні”.
Ось що розповідає Генріх Гейне про Паганіні у “Флорентійських ночах” вустами глухого художника, який у творчому натхненні декількома помахами олівця проникливо вловив риси таємничого образу скрипаля:
“Воістину, сам диявол вів моєю рукою, коли ми стояли поруч навпроти Альстерського павільйону в Гамбурзі, де Паганіні повинен був дати свій перший концерт.
– Так, мій друже, – продовжував він, – правда те, що про нього говорять, – що, коли Паганіні був капельмейстером в Луцці, він закохався в театральну примадонну, приревнував її до якогось нікчемного аббата, та за старим італійським звичаєм, заколов свою невірну кохану, потрапив у Генуї до каторги, та нарешті, продав себе чорту для того, щоби стати найкращим у світі скрипалем”.
Одного разу під час перебування Паганіні у Флоренції з його маленьким сином Акілле трапилось нещастя – він зламав ніжку.
І не було б нічого страшного, якби дитина була дорослішою. Але втримати дворічного живчика у повному спокої, поки не зростеться кістка, було неможливо. Щоби маля поправилось, треба було прив’язати ніжку до дерев’яної дощечки і не дозволяти йому рухатись хоча б декілька днів.
Паганіні без рохдумів сів у крісло, взяв сина на коліна і не вставав з місця аж вісім днів!
Маленький хлопчик, пізнавши батьківську любов, не залишиться невдячним: ледь навчившись ходити, він завжди буде біля батька та ніколи його не покине. У чотири роки син вільно говорив по-німецьки, а пізніше вивчив англійську мову, та був батькові за перекладача.
Батько Й.С.Баха помер, коли тому було лише дев’ять років. І тому хлопчика віддали на виховання старшому брату, органісту міста Ордруф – Йогану Крістофу Баху.
У Крістофа був збірник творів знаменитих тоді композиторів: Фробергера, Пахельбеля, Букстехуде. Але цей збірник “модної” музики старший брат ховав у шкаф за решіткою, щоби Йоган Себастьян не втратив поваги до загальноприйнятих авторитетів.
Та по ночах юний Бах ухитрявся якимось чином виймати через решітку цей збірник… Він потайки переписував його для себе, та вся складність полягала у тому, що це треба було робити вночі при світлі місяця. Аж шість місяців десятирічний хлопчик по ночах переписував ноти, та, на жаль…
Коли героїчна робота підходила до завершення, Йоган Крістоф помітив молодшого брата на місці злочину і відібрав у того і оригінал, і копію…
Усі Бахи були музикантами, крім “засновника” династії Фейта Баха, що жив у 17-му ст., та був пекарем і мав млин.
Однак перекази говорять, що й він чудово грав на якомусь струнному інструменті, що нагадував гітару, та був великим шанувальником музики.
Батько, дядько, дід, прадід, брати, усі сини, внук та правнук Й.С.Баха були хтось органістом, чи церковним кантором, хтось капельмейстером чи концертмейстером у різних містах Німеччини…
Й.С.Бах любив засинати під музику. І тому увечері, коли він лягав спати, три його сини по черзі грали йому на клавесині. Ці вечірні заняття не дуже подобались дітям, і найсолодшим звуком для них був мелодійний батьківський храп. Вони навіть помітили, що той найшвидше засинав під гру Крістіана. Везунчик! Він швиденько присипляв батька та виривався на волю.
Якось була черга Еммануїла. Він найбільше не любив цих вечірніх вправ, а тому, лиш почувши довгоочікувані звуки мерщій втікав він інструмента, зупиняючи гру на нерозв’язаному акорді.
Вже дрімаючий батько відразу прокидався. Дисонанс не давав йому заснути! Він думав, може син повернеться продовжити гру. Та де там! Еммануїла як і не було. Бах довго вертівся у ліжку, далі вискакував, натикаючись у темряві на меблі підбігав до клавесина і грав останній акорд.
Через хвильку він вже спав…
У 1717 році в Дрезден приїхав прославлений французький органіст Маршан. В захопленні від його гри був навіть король-курфюрст. На думку слухачів, Маршан своєю грою затьмарює усіх німецьких музикантів.
Але до курфюрста дійшов слух, що у Веймарі мешкає органіст Бах, мистецтво якого є поза будь-якою конкуренцією. Змагання Маршана та Баха влаштував королівський капельмейстер Волюм’є.
В призначений день при великому зібранні Маршан виконав блискучу французьку арію, супроводжуючи мелодію багатими прикрасами та яскравими варіаціями. Після останнього акорду Маршана публіка здійняла шквал аплодисментів.
Далі попросили зіграти Баха.
Йоган Себастьян несподівано зіграв ту саму арію, яку тільки-но виконав Маршан. Причому, незважаючи на те, що чув він її вперше, Бах безпомилково повторив усі варіації, зберігши усі прикраси французького віртуоза, а потім перейшов до власної імпровізації, набагато більш витонченої, складної та ефектної.
Грім аплодисментів не залишив ні в кого сумнівів хто грав краще – француз чи німець. Однак вирішили, що музиканти ще раз зійдуться для музичного змагання.
Та в призначений вечір Маршан не з’явився. Пізніше виявилось, що француз ще вранці виїхав з міста, навіть не зробивши прощальних візитів, тобто – просто втік…