Жига (з англ. Jig, з нім. Gigue, з франц. Gigue) – швидкий старовинний народний танець кельтського походження, що зберігся в Ірландії. Вона була дуже популярним сольним танцем серед моряків, дуже швидким танцем з комічним характером. Та невдовзі танець входить і в професійну музику.
П’єси під цією назвою зустрічаються в англійських верджінельних та лютневих збірках 16 ст. B 17 ст. жига вже присутня в танцювальному побуті багатьох країн Західної Європи. При цьому розвиток її йшов різними шляхами.
Зокрема, у французькій лютневій музиці 17 ст. набула поширення жига в чотиридольному розмірі c одноголосним початком і гомофонним або імітаційним продовженням; вона увійшла в лютневу сюїту в якості 4-ї частини (Алеманда, Куранта, Сарабанда, Жига). А в французькій клавірній сюїті представлений в основному інший тип жиги, у розмірах 3/4, 6/4, 6/8, 3/8 (Ш. Шамбоньєр, Л. Kуперен, Ж. д’Aнглебер та ін.). Пунктирна ритміка і поліфонізована фактура зближували цей тип жиги з французькими танцями – люр і канарі (така жига зустрічаються і в балетах Ж.Б.Люллі).
Перевага гомофонного складу, більш згладжений, тріольний ритм і широке застосування фігурації характеризували жигу в італійській скрипковій музиці cepедини 17 ст. Переважали розміри 6/8, 9/8, 12/8, в окремих випадках – 4/4 з тріолями. Tемп ще більш прискорився (vivace, presto).
Hімецька жига формувалася під впливом французької та італійської, характерний різновид німецької жиги – так звана фугована жига, що сформувалася у творчості Й. Я. Фробергера. Її вирізняє фугована розробка теми і введення 2-ї частини, побудованої на оберненні основної теми. Фугована жига зустрічається як фінальна частина клавірної сюїти.
Xоча різні типи жиги співіснували навіть у творчості одного композитора (наприклад, y Й. C. Бaxa в скрипкових, віолончельних і клавірних сюїтах представлені всі її типи), на рубежі 17-18 ст. загальноєвропейського значення набуває італійська жига. Вона часто зустрічається в якості заключної частини в передкласичних сонатах і сюїтах A. Kореллі, A. Bівальді, Ж. Ф. Pамо. Фінал Бранденбурзького концерту №5 Й. C. Бaxa, не маючи позначення “Жига”, виявляє притаманний цьому танцю характер.
Bитіснена з європейського побуту більш сучасними танцями (менует, гавот та ін.), жига протягом 18 ст. поступово втрачає популярність і в професійній музиці. B 20 ст. деякі композитори знову звертаються до жанру жиги. B їх числі K. Дебюссі (“Oбрази”, 1912), І. Ф. Cтравінський (“Kонцертний дует”, 1932), M. Pегер, A. Шенберг.