Гармонія –  «організація» звуків, з допомогою яких можна «готувати» різні гармонічні звукові суміші. Мається на увазі гармонія звуків різної висоти. Тобто їх одночасне звучання. Щоб спекти тістечко, треба взяти борошно, воду, яйця, масло, цукор, сіль і тому подібне. Продукти різні, а якщо їх змішати, вийде щось єдине, цілісне, хоча ми змішали різні інгредієнти.

Парфуми складають з десятків пахучих речовин. У кожної з них свій постійний запах, але в різних сполуках вони дають новий єдиний запах. Сім основних кольорів сонячного спектру у найрізноманітніших сполученнях дають нові кольори і відтінки. Іще з шкільних років ми знаємо цікавий дослід, який свідчить, що білий колір — це акорд із семи кольорів райдуги. Інакше кажучи, з деталей конструктора можна створити нові споруди.

Смак, запах, колір… А слух? Наш музичний слух? Він теж прагне до гармонії. Його вабить гармонія звуків. Музична гармонія — ціла наука. Поняття це містке й широке. Але в нас зараз мова йтиме лише про одне з її джерел, про одну з її основ – сполучення звуків, різних за висотою.

Музичний слух і гармонія

Музичну «страву» для вуха теж треба готувати за особливими рецептами. Нам їх підказують закони фізики і наш музичний смак, що виховувався тисячоліттями. Стати «музичним кулінаром» не так уже й просто, не так просто «приготувати» музичну суміш із звуків різної висоти, щоб вона була «їстівною».

Придумати нескладну мелодію, набираючи звуки один за одним можливо. Щоправда, вона навряд чи буде оригінальною. Ця мелодія нагадуватиме вже знайомі мотиви. А з’єднати звуки в одночасному звучанні, тобто з’єднати їх в акорди, до того ж, аби ці акорди звучали один за одним, шикуючись у стрункий гармонічний ряд, — для цього потрібні дуже точні рецепти.
Одночасне звучання різних музичних інструментів у давнину нічого спільного із теперішньою гармонією звуків не мало. Довгий час музичні інструменти навіть в унісон не могли звучати, тому що були по-різному настроєні.

Раніше відстані між звуками різної висоти були досить приблизні, їх визначали, як то кажуть, на слух, а не за строгими правилами музичної акустики. Людське вухо, певна річ, дослухалося до цих правил і закономірностей, але каверзне «ледь-ледь» зводило нанівець усі намагання гармонізувати звуки. То там, то тут підстерігала музиканта в акордах фальш. Як тільки не настроювали музиканти свої інструменти, сподіваючись випадково знайти «золотий лад», нічого не виходило. Тому древньогрецький учений Піфагор вирішив закликати на допомогу числа.

 

Велике відкриття Піфагора

Як свідчить легенда, він натягнув струну і взяв перший звук. Потім переділив струну посередині, тобто зробив її у два рази коротшою. Звучання в два рази коротшої струни схоже на звучання довгої струни. А якщо вони звучали разом, то зливалися так, що важко було відрізнити їх одну від другої. Це співзвуччя дістало назву октави…
Потім учений почав ділити струну на три, на чотири частини. Він знову заглибився у світ чисел…
Так було зроблено перші кроки на шляху до відкриття законів музичного ладу. Поділяючи струну щоразу на рівні частини, Піфагор одержав цілий набір звуків, різних за висотою. Залишалося тільки вистроїти їх відповідно до висоти, один за другим — і от уже готовий математично точний лад звуків.

Здавалося, він повинен був вийти, бо серед цих звуків не було жодного, так би мовити, «придуманого». Всі вони — наслідок ретельного розрахунку. Яка одиниця виміру може бути для того, щоб вистроїти за висотою ряд звуків? Яка відстань між двома звуками-сусідами, тобто який інтервал? Адже він має бути строго однаковим, щоб стати одиницею виміру.

Вистроїти Піфагорові математичні звуки, і між ними сам собою з’явиться цей «золотий» бажаний інтервал — одиниця виміру. Між двома звуками октави, верхнім і нижнім, що ідеально зливаються, весь набір звуків повинен був укластися, як сантиметри у метрі, без залишку. Взяти потім кілька октав різної висоти, скажімо, сім октав, як у теперішнього рояля, — і от уже є чудовий і чистий набір із сотні звуків.

Але — що дивно! — точні, математично перевірені звуки Піфагорового звукоряду ніяк не хотіли вистроюватися у такий лад. У середньому регістрі вони да вали бажані благозвучні акорди. А от у нижньому й у високому змушували музикантів здригатися. їх було не дуже багато, цих фальшивих звуків, що «завивали», а тому дістали назву «вовків». Це, звичайно, прикро, але ж не перекреслювати через це надзвичайно велике відкриття Піфагора.