Лад. Лад – це взаємозв’язок звуків, різних по висоті. Лад визначає характер мелодії, характер гармонії, поєднання звуків у поліфонії. Для визначення ладу важливе поняття звукоряду. Звукоряд – це звуки одного ладу, які представляють собою гаму. У звукоряді сім ступенів (звуків), які розрізняються по висоті. Їх прийнято позначати римськими цифрами.
- I ступінь – тоніка
- II ступінь – низхідний ввідний
- IIIіступінь – медіанта
- IVступінь – субдомінанта
- V ступінь – домінанта
- VI ступінь – субмедіанта
- VII ступінь – висхідний ввідний.
Головними ступенями вважають тоніку, домінанту і субдомінанту.
Тоніка – це головний звук звукоряду. Найближче до тоніки тяжіє домінанта і визначає собою близькоспоріднену тональність. Під домінантою знаходиться субдомінанта, яка позначає, як і домінанта, тональність першого ступеня споріднення по відношенню до даної тональності.
Найбільш вживаними ладами класичної музики є мажор та мінор. У мажорному ладі музика сприймається як весела, бадьора, життєрадісна, піднесена. У мінорному ладі – навпаки – сумною, глибокою, задумливою.
Поряд з ладом використовують поняття тональності.
Тональність – це висотне положення ладу. Тобто, тональності відрізняються тим, що їхні ступені знаходяться на різній звуковій висоті.
Окрім мажору та мінору, в класичній музиці використовують лади народної музики, історія яких бере початок ще з давньої Греції, звідки йдуть їхні назви: іонійський, дорійський, фрігйський, лідійський, міксолідійський, еолійський, гіпофрігійський.
Існують також шестиступеневий збільшений лад, зменшений лад (тон-півтон), п’ятиступеневий лад – пентатоніка та ін.
Лауреат. Це поняття прийшло до нас з глибокої давнини. Ще в Древній Греції, а потім і в Римі переможців на змаганнях увінчували лавровими вінками. З тих пір і з’явилося слово laureatus, по-латині – увінчаний лаврами.
В наш час це слово вживається в двох значеннях. Перше – переможець музичного змагання, конкурсу.
Друге значення слова лауреат відноситься не тільки до представників мистецтва. Так називають людину, відзначену високою премією. Є лауреати Нобелівської премії, лауреати Державних премій. Такими лауреатами стають не тільки музиканти, а й художники, поети, архітектори, кінематографісти, вчені, котрі здійснили відкриття, винахідники, які придумали нові апарати, робітники, які відзначилися високими показниками у праці.
Легенда. Це, як ви знаєте, жанр літературний. (Латинське legenda – буквально означає те, що слід прочитати.)
Слово “легенда” має багато значень, але найбільш поширене пов’язане з народним переказом про життя будь-якої особи, про давно минулі події; це може бути переказ про незвичайну подію. Жанр легенди настільки поетичний і художньо привабливий, що композитори-романтики, а слідом за ними й автори XX століття сприйняли його як свій. Створюючи музичні твори лірико-розповідного складу, мислячи образами загадково-таємничими, в серпанку сивої давнини, вони називали і називають їх легендами.
Серед музичних легенд можна зустріти твори різних жанрів: камерні, вокальні та інструментальні, симфонічні, музично-сценічні. Популярні “Легенда” для скрипки і фортепіано Г. Венявського, “Легенди” для фортепіано в 4 руки А. Дворжака, “Легенда”, романс П. І. Чайковського “Легенда”, “Легенда” (Астурія) І.Альбеніса.
Лейтмотив. Лейтмотив – німецьке слово (Leitmotiv), що означає в перекладі – провідний мотив. Так називається яскрава, яка швидко запам’ятовується музична тема – частіше мелодія, але може бути і короткий, з кількох звуків, мотив, і акордова послідовність, яка описує якийсь образ або драматичну ситуацію. Лейтмотиви застосовуються у великих музичних творах – операх, балетах, симфонічних творах, – і з’являються неодноразово, іноді в зміненому, але завжди впізнаваному вигляді.
Дуже любив використовувати лейтмотиви німецький композитор Ріхард Вагнер. Особливо багато їх в його тетралогії «Перстень Нібелунгів», де лейтмотивами характеризуються не тільки герої, але і їхні почуття, і навіть окремі предмети, як, наприклад, заповітний меч, золотий перстень, який символізує владу над світом, закличний ріг юного героя Зігфріда.
Лібретто. “Книжечка” – так перекладається італійське слово libretto. Це не зовсім сходиться з нашим уявленням про лібрето, як про сюжет опери чи балету. І ось чому.
Коли з’явилися перші опери, вони тоді ще називалися не операми, а музичними драмами, з тієї простої причини, що в основі твору була драматична п’єса, яку композитор перекладав на музику.
Поступово музика стала головувати настільки, що зміст самої драми вже було важко розібрати. Тому її текст видавали у вигляді маленьких, кишенькового розміру книжечок, які продавали в театрі перед виставою і за якими слухач міг стежити за ходом драматичної інтриги.
Цей звичай зберігся до наших днів, що дозволяє виконувати оперу мовою оригіналу. Видаються і завжди вкладаються в програму і балетні лібрето. Вони зазвичай передають лише основний зміст балету, так як мова танцю більш умовна, ніж спів.
В якості лібрето можуть бути використані варіанти вже відомих сюжетів, якісь оригінальні твори, написані як лібрето, а можуть бути і цілком взяті п’єси. Автором лібрето (лібретистом) може бути і драматург, і сам композитор, і балетмейстер, і оперний режисер.