Такт. В XVI столітті, коли виникла необхідність упорядкувати музичний запис з точки зору ритму і метру, було вирішено відокремити вертикальними рисами найменші метричні одиниці музичного руху від однієї сильної долі до іншої. Німецькі теоретики назвали такий відрізок тактом від латинського tactus – “дотик”, що пов’язано з невеликим акцентним виділенням сильної долі.
Талант. У Стародавній Греції та в країнах Малої Азії слово talanton означало найбільшу вагову і грошову одиницю. Ця міра ваги (150 кг) існує і в сучасній Греції.
Зі змістом вищої цінності це слово стало застосовуватися і до оцінки здібностей людини. Талантом називають таку сукупність здібностей, яка дозволяє отримати продукт діяльності, що відрізняється новизною, високою досконалістю і суспільною значимістю. Вища щабель розвитку таланту – геніальність – дозволяє здійснювати принципові зрушення в тій чи іншій сфері творчості.
Існування справжнього мистецтва без таланту тих, хто його творить, – неможливе. Мистецтво – це вже прояв таланту. І все ж талант – завжди рідкість, навіть серед діячів мистецтва…
Тамбурин. Так французи назвали східний барабан (по-перському tabir) у вигляді витягнутого циліндра. Таку ж назву отримав і танець, що виконувався під акомпанемент цього інструменту. До цих пір популярний клавесині “Тамбурин” Ж. Ф. Рамо.
Там-там – литий металевий диск. Його виготовляють із спеціальних сплавів, а грають на ньому, ударяючи калаталом з повстяною головкою. Тамтам відноситься до інструментів з невизначеною висотою звуку, але має дивну здатність: його звучання завжди немов «підлаштовується» до тієї тональності, в якій грають в цей час інші інструменти. Партія там-тама записується у вигляді різних тривалостей на одній лінійці – «нитці».
В симфонічний оркестр тамтам прийшов недавно. Використовується він для створення особливих звукових ефектів. Його звучність може бути найрізноманітнішою – від таємничого, ледве чутного піаніссімо до потужного і грізного фортіссімо. Не випадково в операх там-там нерідко застосовують для імітації похоронного дзвону. Звучанням там-тама супроводжуються сцени чарівництва, заклинань, молитов жерців.
Танго. Один з найпопулярніших танців XX століття, химерно поєднує енергійність і таємності, танго – приклад багатої і складної взаємодії культур різних народів.
В середині XIX століття в Севільї (Іспанія) поширилося танго, яке прийшло з іншої іспанської провінції – Андалузії. Воно так і називалося андалузьким, але при цьому було вельми схоже і на кубинську хабанеру, яка там називалася американським танго. Через чверть століття танго помандрувало в Аргентину, де стало надзвичайно модним і збагатилося інтонаціями аргентинської пісні-танцю – мілонги. Ще десятиліттям пізніше виникло так зване креольське танго, по-своєму переробили все ті ж іспанські, кубинські і аргентинські елементи. І нарешті, на рубежі XIX і XX століть з’явилося знамените аргентинське танго, парний танець, в якому партнери танцюють, обнявши один одного за плечі.
Танець. Як і пісня, танець існує в житті людини з давніх давен. Природна потреба висловити свої емоції в русі зробила танець супутником її життя.
На ранніх етапах історії, в первісному суспільстві, танці мали ритуальні функції. У фольклорі багатьох народів обрядові танці існують до цих пір, вони часто пов’язані з іграми, дійствами. Пізніше танці придбали розважальне значення, як форма проведення дозвілля. Крім народних виникали придворні, бальні, салонні.
Супроводжуюча танці музика може бути вокальною, вокально-інструментальною, чисто інструментальною. В епоху Відродження найбільш популярними були змішані пісенно-танцювальні жанри. В їхній музиці закарбувалися ритмічні структури пісенної поезії. Це закріпило в слуховому досвіді людей звичку до чіткого ритму, а також певні емоційні і смислові зв’язки між словами в тексті і мотивами в музиці. Все це послужило основою світської професійної музики.
Величезна різноманітність танців різних часів і народів поступово склалася в загальну музичну “скарбничку”, з якої кожен композитор вибирає ті ритми і інтонації, які найбільш точно можуть створити потрібний художній образ.
Хореографія того чи іншого танцю зазвичай живе стільки, скільки живе танець, а потім із зміною стилю життя і моди – зникає. Життя музики танцю набагато триваліше. Вона зберігається в інструментальних (та й у вокальних) жанрах довгий час. Така доля сарабанди, менуету, полонезу та ін. Хореографія танців послужила основою для мистецтва балету.
Тарантела. Не дивуйтеся подібністю назви цього народного італійського танцю з назвою страшних отруйних павуків. Вона саме від павуків і походить. І танець, і павуки, можливо, отримали назву від міста Таранто.
Існує народна легенда, згідно з якою виконання цього танцю допомагало вилікуватися хворим безумством від укусу тарантула. Тому в XVI столітті по країні ходили спеціальні оркестри, що грали тарантелу, і під їхню гру хворі могли танцювати, щоб вилікуватися.
Тарантела – дуже темпераментний, запальний танець, що має шалений характер, в її ритмічній основі завжди лежать тріолі, гострі пунктирні ритмічні малюнки. Рух тарантели дуже характерний і виразний, легко впізнається. Його широко використовували композитори минулого століття як для самостійних п’єс, так і для окремих частин великих творів – сонат, симфоній, концертів тощо.
Тема. Як і в художніх творах, тема в широкому значенні – це перш за все головна думка, явище, яке розкривається образами даного музичного твору. Однак в музиці тема має і конкретний вид чисто музичної, звукової побудови, яка концентрує в собі головний образ твору. Втім, тем може бути кілька, і всі вони так само важливі, як персонажі літературно-драматичного твору.
Може виникнути питання: чим тема відрізняється від іншої музики? Вона відрізняється яскравістю і значущістю своїх інтонацій (гармонії, ритму, тембру). Крім того, в більш-менш великих композиціях вона ніколи не з’являється один раз. У зміненому або в повному вигляді тема обов’язково звучить ще, вже в новому контексті, в нових музичних “обставинах”.
Тембр. Це одна з чотирьох властивостей звуку, що включають висоту, силу, тривалість і тембр. Французьке слово timbre означає забарвлення звуку. Звук однієї і тієї ж сили, висоти і тривалості, відтворений різними інструментами, наприклад скрипкою та трубою, – відрізнятиметься саме тембром.
Якщо сила, висота і тривалість звуку можуть бути виміряні точними приладами, в точних одиницях, то тембр нічим виміряти не можна. Так само, як неможливо виміряти колір.
Тембр музичного звуку залежить від величезної кількості чинників – матеріалу, з якого зроблене джерело звуку (вібратор); форми цього предмета; якості, форми і віддаленость від нього резонатора; акустики приміщення.
Темперація. Починаючи з античності теоретики музики шукали такий музичний лад (тобто математично виражене співвідношення звуків по висоті), при якому на інструментах можна було б видобувати багато красивих і акустично правильних співзвуччь. І тільки в XVII столітті була знайдена система вирівнювання ладу (по-латині temperatio – правильне співвідношення), в якій акустично чистий інтервал – октаву – розділили на дванадцять рівних тонів. Це створило багатющі можливості для розвитку гармонії, багатоголосся, інструментарію. Весь слуховий досвід наступних поколінь, і наш зокрема, вихований на темперованому строї. Першим випробував і завдяки своєму авторитету затвердив темперацію Йоганн Себастьян Бах. У 1722 році він написав цикл з 24 клавірних Прелюдій і фуг в усіх тональностях, що склав перший том “Добре темперованого клавіру”.
Темперація – завоювання професійної музики. Що ж до фольклору, то його мелодика вільна від темперації і багата найтоншими інтервалами (1/4 і 1/3 тону). Фольклор останніх століть розвивався, звичайно, під впливом темперованого ладу, але і до цих пір у багатьох народів світу активно використовується нетемперований лад.
Тенор. Високий чоловічий голос – ось найбільш загальне значення цього терміна.
В музичній практиці воно вживається починаючи з раннього середньовіччя, і його значення неодноразово змінювалося. У церковній хоровій музиці так називали основну мелодію піснеспіва. Оскільки вона зазвичай виконувалася високим чоловічим голосом, ця назва перейшла в сучасну характеристику. Розрізняють тенор ліричний і драматичний. Серед видатних тенорів XX століття – X. Каррерас, Л. Паваротті, П. Домінго.
Тоніка. Грецьке слово tonos і латинське tonus означають звук. Від них і пішло італійське tonica – термін, яким позначають основний, найстійкіший ступінь ладу. Тоніка – перший, початковий ступінь, тому її скорочене, умовне позначення – римська цифра I або буква Т. Таке ж позначення має і тонічний тризвук – акорд, побудований на першому ступені мажорного або мінорного ладів.
Транскрипція. Буквально по-латині означає переписування (transcriptio), слово вживається також в географії і в музиці. По суті це те ж, що й переклад, аранжування, обробка. Але транскрипціями прийнято називати переклади віртуозного характеру, в яких досить прості в оригіналі твори одних авторів перетворюються в блискучі п’єси у інших.
Видатним майстром фортепіанної транскрипції був Ф. Ліст. Його транскрипції пісень Ф. Шуберта, каприсів Н. Паганіні, фрагментів з опер В. А. Моцарта, Р. Вагнера, Дж. Верді стали класикою цього жанру.
Трель. Солов’їні трелі настільки красиві і радісні для людського слуху, що у музикантів здавна була потреба прикрашати ті чи інші звуки за допомогою сусідніх звуків. Однією з таких прикрас є трель ( походить від італійського слова trillo, trillare – деренчати). Вона виконується таким чином, що взятий основний звук швидко чергується з сусіднім верхнім. В нотах трель позначається tr.
У професійній музиці трелями особливо насичені твори французьких клавесиністів (Ф. Куперена, Ж. Шамбоньєра, Л. К. Дакена і ін.), Оскільки звук клавесина не тягнеться і трель допомагає продовжити потрібний звук.
Тремоло. По-італійськи tremolo буквально означає “тремтячий”. Тремоло утворюється багаторазовим швидким повторенням одного звуку (саме так продовжується звук на мандоліні, літаврах, ксилофоні та ін.), інтервалу або акорду, а також чергуванням двох звуків або акордів. Тремоло дуже оживляє музику, надає їй характеру хвилювання…
Тріо. Ансамбль з трьох виконавців надзвичайно поширений в музичній практиці. Тому склалися певні склади тріо, наприклад струнне: скрипка, альт і віолончель; так зване фортепіанне: фортепіано, скрипка і віолончель; можливі й інші варіанти. Склався і власний музичний жанр для таких ансамблів, який так і називається “тріо”. Класичне тріо своєю композицією повторює сонатний цикл.
Назву “тріо” ще можна зустріти в середніх частинах багатьох побутових жанрів – маршів, вальсів, менуетів… Ці твори, як правило, мають тричастинну форму (тема, середина і реприза першої теми). За традицією середину виконував не весь оркестр, а лише тріо солістів.
Трубадур. Так називали південно-французьких поетів-співаків XI-XIV століть. Трубадури були яскравими фігурами в культурному житті Західної Європи. Їх творчість багато в чому підготувала світське мистецтво епохи Відродження. Це були люди переважно з вищої знаті, які самі писали вірші і музику своїх пісень. Їх творчість, головним чином любовно-ліричного змісту, формувалася під впливом іспано- арабської поезії і старофранцузского фольклору. Виступали трубадури зазвичай в супроводі менестрелів – музикантів, які акомпанували їм на інструментах або співали.
Збереглися зроблені самими трубадурами записи текстів і музики їхніх пісень, які виконувалися часто і іншими музикантами, без участі авторів.
Подібні співаки були в цей же час і в Північній Франції, вони називалися Труверами.