К. В. Глюк – видатний оперний композитор, який здійснив у другій половині XVIII ст. реформу італійської опери-seria і французької ліричної трагедії. Велика міфологічна опера, що переживала найгострішу кризу, знайшла у творчості Глюка якості справжньої музичної трагедії, наповненої сильними почуттями, що возвеличує етичні ідеали вірності, обов’язку, готовності до самопожертви.
Крістоф Віллібальд Глюк (з нім. Christoph Willibald Ritter von Gluck) народився 2 липня 1714 року в Ерасбасі (Баварія), що у Німеччині, в родині лісничого. Предки Глюка походили з Північної Чехії і жили на землях князя Лобковіца. Глюку було три роки, коли родина повернулася на батьківщину; він навчався в школах Камніца і Альберсдорфа. Батько вважав професію музиканта негідним заняттям і всіляко перешкоджає музичним захопленням сина. Тому ще підлітком Глюк йде з дому, мандрує, мріє отримати гарну освіту.
З 1726 року він 6 років навчається у єзуїтській колегії у чеському місті Комотау, співає у хорі шкільної церкви. Там він вивчає грецьку та латинську мови, ознайомлюється з античною літературою та поезією.
У 1732 році він вирушає до Праги, де слухає лекції в університеті на філософському факультеті, заробляючи на життя співом у церковних хорах і грою на скрипці та віолончелі. За деякими даними, він брав уроки у чеського композитора Б.Черногорского.
У 1735 році Глюк, вже сформований професійний музикант, їде до Відня і поступає на службу в капелу графа Лобковіца. Та незабаром італійський меценат А. Мельці запропонував Глюку місце камер-музиканта придворної капели в Мілані.
В Італії починається шлях Глюка як оперного композитора – він знайомиться з творчістю найбільших італійських майстрів, займається композицією під керівництвом Дж. Саммартіні. Майже 5 років тривав підготовчий етап, лише в грудні 1741 р. в Мілані з успіхом була поставлена перша опера Глюка “Артаксеркс” (на лібретто П. Метастазіо).
Глюк одержує численні замовлення з театрів Венеції, Туріна, Мілана і протягом чотирьох років створює ще кілька опер-seria – «Деметрій», «Поро», «Демофонт», «Гіпермнестра», які принесять йому популярність і визнання у досвідченої і вимогливою італійської публіки.
У 1745 Глюк супроводжує князя Лобковіца в його подорожі до Лондона; їх шлях лежав через Париж, де Глюк вперше почув опери Ж.Ф.Рамо і високо оцінив їх. Величезне враження справили на нього ораторії Г. Ф. Генделя. Це піднесене, монументальне, героїчне мистецтво стало для Глюка найважливішим творчим орієнтиром.
Перебування в Англії, а також виступи з італійський оперною трупою братів Мінготті в найбільших європейських столицях (Дрездені, Відні, Празі, Копенгагені) збагатили запас музичних вражень композитора, допомогли зав’язати цікаві творчі контакти, ближче познайомитися з різними оперними школами. Визнанням авторитету Глюка в музичному світі стало його нагородження папським орденом «Золотої шпори». «Кавалер Глюк» – це звання так і закріпилося за композитором.
Новий етап життя і творчості композитора починається з переїздом до Відня у 1752 році, де Глюк незабаром зайняв пост диригента і композитора придворної опери. Продовжуючи писати опери-seria, Глюк звертається і до нових жанрів. Французькі комічні опери («Острів Мерліна», «Уявна рабиня», «Виправлений п’яниця», «Обдурений каді» та ін.), написані на тексти відомих французьких драматургів А. Лесажа, Ш. Фавара і Ж. Седена, збагатили стиль композитора новими інтонаціями, композиційними прийомами, відповідали потребам слухачів в безпосередньо життєвому, демократичному мистецтві.
Мрія про «оперну реформу», метою якої було відновлення драми, зародилася в Північній Італії і володіла умами сучасників Глюка, причому особливо сильні ці тенденції були при Пармском дворі, де велику роль відігравав французький вплив. Дураццо походив з Генуї; роки творчого становлення Глюка пройшли в Мілані; до них приєдналися ще два художника родом з Італії, але які мали досвід роботи в театрах різних країн, – поет Р.Кальцабіджі і хореограф Г.Анджолі. Таким чином склалася «команда» з обдарованих, розумних людей, притому досить впливових, щоб втілити загальні ідеї на практиці. Першим плодом їхньої співпраці став балет “Дон Жуан” (Don Juan, 1761), потім з’явилися “Орфей та Еврідіка” (“Orfeo ed Euridice”, 1762) і “Альцеста” (“Alceste”, 1767) – перші реформаторські опери Глюка.
Найважливішою подією в творчій еволюції композитора і в музичному житті Відня сталася прем’єра першої реформаторської опери – “Орфей та Еврідіка”, давньогрецький міф про легендарного співака Глюк та Р. Кальцабіджі трактували в дусі суворої і піднесеною античної драми. Краса мистецтва Орфея і сила його любові здатні подолати всі перешкоди – ця вічна і завжди хвилююча ідея лежить в основі опери, одного з найдосконаліших творінь композитора. У аріях Орфея, в знаменитому соло флейти, відомому також в численних інструментальних варіантах під назвою «Мелодія», розкрився оригінальний мелодійний дар композитора; а сцена біля воріт Аїда – драматичний поєдинок Орфея і фурій – залишилася чудовим зразком побудови великої оперної форми, в якій досягнуто абсолютна єдність музичного та сценічного розвитку.
За «Орфеєм та Еврідікою» слідують ще дві реформаторські опери – «Альцеста» (1767) і «Паріс та Олена» (1770) (обидві на лібретто Кальцабіджі). У передмові до «Альцести», написаній з нагоди посвяти опери герцогові Тосканському, Глюк сформулював художні принципи, якими керувався у всій творчій діяльності: підпорядкування музичної краси драматичній правді; знищення неосмисленої вокальної віртуозності, різного роду неорганічних вставок в музичну дію; трактування увертюри як вступу до драми.
Та не знайшовши належної підтримки у віденської і італійської публіки, Глюк вирушає до Парижа. Роки, проведені в столиці Франції (1773-79), – час найвищої творчої активності композитора. Глюк пише і ставить в Королівській академії музики нові реформаторські опери – «Іфігенія в Авліді» (лібретто Л. дю Рулле по трагедії Ж. Расіна, 1774), «Арміда» (лібретто Ф. Кіно за поемою Т. Тассо «Звільнений Єрусалим», 1777), «Іфігенія в Тавриді»(лібретто Н. Гніяра і Л. дю Рулле по драмі Г. де ла Туш, 1779), «Ехо і Нарцис» (лібретто Л. Чуді, 1779).
Прем’єра Іфігенії в Авліді пройшла під керуванням автора в 1774 році і послужила приводом для запеклої боротьби думок, справжньої сутички між прихильниками французької та італійської опери, яка тривала близько п’яти років. За цей час Глюк поставив в Парижі ще дві опери – “Арміда” (1777) та “Іфігенію в Тавриді” (1779), а також переробляє для французької сцени “Орфея та Альцесту”. На боці композитора – французькі просвітителі, енциклопедисти (Д. Дідро, Ж. Руссо, Ж. Д’Аламбер, М. Грімм), які вітали народження істинно високого героїчного стилю в опері; його противники – прихильники старої французької ліричної трагедії і опери-seria. Прагнучи похитнути позиції Глюка, вони запросили в Париж італійського композитора Н. Піччінні, який користувався в той час європейським визнанням. Полеміка між прихильниками Глюка та Пиччинни увійшла в історію французької опери під назвою «війни глюкістів і піччінністів».
В останні роки життя, що пройшли у Відні, Глюк мріяв про створення німецької національної опери на сюжет Ф. Клопштока «Битва Германа». Однак важка хвороба і похилий вік перешкоджали здійсненню цього плану.
Помер Глюк у Відні 15 листопада 1787 року. Під час похорону виконувався його останній твір «De profundls» («З безодні взиваю…») для хору і оркестру. Цим своєрідним реквіємом диригував учень Глюка – А. Сальєрі.
Ім’я Глюка ототожнюється в історії музики з так званою реформою музичної драми італійського типу, єдиної відомої та найпоширенішої в його час в Європі. Він вважається не тільки великим музикантом, але перш за все рятівником жанру, спотвореного в першій половині XVIII століття віртуозними прикрасами співаків і правилами умовних, заснованих на машинерії, лібрето. У наші дні позиція Глюка вже не здається винятковою, оскільки композитор не був єдиним творцем реформи, необхідність якої відчували й інші оперні композитори і лібретисти, зокрема італійські.