Людвіг ван Бетховен (з нім. Ludwig van Beethoven) народився в Бонні (Німеччина), та був хрещений 17 грудня 1770 року. Засновником музичної династії був дід композитора Лодевік ван Бетховен (Lodewijk van Beethoven, 1712-1773), фламандський музикант, який до кінця життя займав посаду капельмейстера – керівника придворної капели.
Першим учителем музики Бетховена був його батько – Йоганн ван Бетховен, який служив у капелі в якості вокаліста (тенора) та підробляв, даючи уроки гри на скрипці і клавірі. Іншими вчителями Бетховена в цей період були: органіст капели Жиль Ван ден Еден, Тобіас Фрідріх Пфайфер, друг сім’ї, який займався з ним на клавірі, і Франц Ровантіні – скрипка і альт.
Його музичний талант проявився рано, тому батько намагався зробити з нього вундеркінда і другого маленького Моцарта. Так, наприклад, на афіші першого публічного виступу в березні 1778 року Людвіг був оголошений шестирічною дитиною, в той час, як йому вже йшов восьмий рік.
Однак, найбільший вплив на початкову музичну освіту Бетховена мав Крістіан Готліб Нефе, органіст придворної капели в 1779 році. Під керівництвом Нефе Людвіг вивчав композицію, з його допомогою був написаний та виданий в березні 1783 року перший опублікований твір Бетховена – Варіації на тему маршу Дресслера. З Нефе Бетховен опрацьовував «Добре темперований клавір» Й. С. Баха, твори Генделя, знайомиться з музикою старших сучасників: Ф.Е.Баха, Гайдна, Моцарта та ін.
Бетховену виповнилось лише 10 років, як він вже працює в якості помічника органіста, а з 1784 року – штатним музикантом капели. У 1783 році були видані перші три фортепіанні сонати Бетховена, присвячені тодішньому курфюрсту Максиміліану Фрідріху, що отримали загальну назву “Курфюрст”.
У 1787 році він відвідує Відень і знайомиться зі своїм кумиром, Моцартом, який, прослухавши імпровізацію юнака, сказав: «Зверніть на нього увагу – він коли-небудь змусить світ говорити про себе». Та стати учнем Моцарта Бетховену не вдається: важка хвороба і смерть матері змусили його спішно повернутися до Бонна, де він змушений був провести ще п’ять років.
У цей час він знайомиться з людьми, які складали його оточення на найближчі роки. Франц Вегелер, молодий студент-медик, познайомив його з родиною фон Брейнінг, з якою він подружився, та працював у якості вчителя музики для дітей. Тут він знаходить ту атмосферу родинного тепла, якої йому так не вистачало вдома. Перебування в інтелігентному середовищі сприяло його зацікавленню до німецької та античної літератури, філософії. Під їхнім впливом Бетховен поступає у 1789 році на філософський факультет Боннського університету, щоправда, навчання його там було недовгим.
У Бонні Бетховен написав цілий ряд великих та малих творів: дві кантати для солістів, хору та оркестру, 3 фортепіанних квартети, кілька фортепіанних сонат (зараз їх називають Сонатинами). Більшу частину боннського періоду творчості складають також варіації та пісні, призначені для аматорського музикування. Серед них – «Бабак», «Елегія на смерть пуделя», «Вільна людина», «Зітхання нелюбого та щасливе кохання», «Жертовна пісня».
У листопаді 1792 року він остаточно покидає Бонн та переїздить до Відня – найбільшого музичного центру Європи на той час.
Тут під керівництвом Гайдна він оволодіває майстерністю контрапункту. Крім того, бере уроки гри на скрипці у Ігнаца Шуппанціга та уроки італійської вокального письма в Антоніо Сальєрі.
Перший публічний виступ Бетховена у Відні відбувся в березні 1795 року, де він дебютував зі своїм фортепіанним концертом. У своїй тривалій гастрольній поїздці 1796 року він підкорив публіку Праги, Берліна, Дрездена, Братислави, завоювавши славу неперевершеного імпровізатора та блискучого віртуоза.
Бетховен також займається педагогічною діяльністю, його найвідомішими учнями були К. Черні та Ф. Рис – обидва згодом завоювали європейську славу.
До його творчого доробку в перші десять років перебування у Відні належить переважно фортепіанна та камерна музика. У 1792-1802 роки були створені 3 фортепіанних концерту і двадцять сонат. З них тільки Соната № 8 («Патетична») має авторську назву. Сонату № 14, що носить підзаголовок соната-фантазія, назвав «Місячною» поет-романтик Л. Рельштаб. Ця соната була присвячена його коханій – юній графині Джульєтті Гвіччіарді, з якою він познайомився через сім’ю Брунсвік, де давав уроки фортепіано сестрам Терезі та Жозефіні.
Стійкі найменування збереглися також за сонатами № 12 («З траурним маршем»), № 17 («З речитативами») і більш пізніми: № 21 («Аврора») і № 23 («Аппассіоната»). У цей період крім фортепіанних, були також написані 9 (з 10-ти) скрипкових сонат (у тому числі № 5 – «Весняна», № 9 – «Крейцерова»; обидві назви також неавторські), 2 віолончельні сонати, 6 струнних квартетів, декілька ансамблів для різних інструментів.
У 1797 році з’являються перші ознаки невиліковної хвороби – прогресуючої глухоти. Усвідомлення безнадійності всіх спроб лікування недуги призвело Бетховена до душевної кризи у 1802 році, свідченням якої став знаменитий документ – «Гайлігенштадтский заповіт». Виходом з кризи стала творчість: «… Бракувало дещиці, щоб я покінчив із собою», – писав композитор. – «Тільки воно, мистецтво, воно мене утримало».
2 квітня 1800 року в Бургтеатрі проходить прем’єра Першої симфонії Бетховена, в програму концерту були включені також твори Гайдна і Моцарта, а також його власні: Септет, Перша симфонія, і один з фортепіанних концертів.
1802-15 роки (другий період згідно «трьохперіодної» класифікації, запропонованої в 1852 році одним з перших дослідників творчості Бетховена В. фон Ленцем) вважаються періодом блискучого розквіту музичного генія Бетховена.
В цей час були написані найвідоміші творіння композитора: ідеї Французької революції і визвольних змагань початку XIX ст. отримали втілення в Третій (“Героїчній”) і П’ятій симфонії, опері «Фіделіо», музиці до трагедії Й. В. Гете «Егмонт». Композитора надихали також філософські і етичні ідеї епохи Просвітництва, сприйняті ним у юності. Світ природи постає повним динамічної гармонії в Шостій («Пасторальній») симфонії, в Скрипковому концерті, в фортепіанній (№ 21) та скрипковій (№ 10) сонатах. Народні або близькі до народних мелодії звучать в Сьомій симфонії і в квартетах № № 7-9. Потужним оптимізмом сповнена Четверта симфонія, гумором та злегка іронічною ностальгією за часами Гайдна і Моцарта пронизана Восьма. Епічно і монументально трактується віртуозний жанр в Четвертому та П’ятому фортепіанних концертах, а також в Потрійному концерті для скрипки, віолончелі та фортепіано з оркестром. У всіх цих творах знайшов найповніше і остаточне втілення стиль віденського класицизму.
Коли в 1815 році померає його брат Каспар, композитор стає одним з опікунів свого десятирічного племінника Карла. Бетховен заявив свої одноосібні права на опікунство, оскільки вважав матір дитини, Джоанну негідною виконувати материнські обов’язки – крім фінансової неспроможності жінка мала проблеми із законом і репутацією, та виявився втягнутим в багаторічний судовий розгляд.
Бетховена практично повністю стає глухим. Одним з результатів глухоти Бетховена став унікальний історичний матеріал: його розмовні зошити. Бетховен використовував їх для спілкування з друзями протягом останніх десяти років. Він відповідав на письмові репліки або усно, або також вписуючи відповіді в зошит. Зошити містять суперечки про музику і з інших питань, дозволяють отримати уявлення про його особистість, погляди та ставлення до мистецтва. Для виконавців його музики вони є важливим джерелом, що дозволяє дізнатися авторську думку з питань інтерпретації його творів. На жаль, 264 з 400 зошитів були знищені (а ті що залишилися – відредаговані) після смерті Бетховена Антоном Шиндлером, який прагнув зберегти ідеалізований портрет композитора.
Творчість 1817-26 років ознаменувала новий злет генія Бетховена і одночасно стала епілогом епохи музичного класицизму. До останніх днів зберігши вірність класичним ідеалам, композитор знайшов нові форми і засоби їх втілення, що межують з романтичними, але не переходять у них.
П’ять останніх фортепіанних сонат (№ № 28-32) та П’ять останніх квартетів (№ № 12-16) відрізняються особливо складною і витонченою музичною мовою, 33 варіації на вальс Діабеллі і Багателі ор. 126 також є справжніми шедеврами.
У 1823 році Бетховен закінчив «Урочисту месу», яку сам вважав своїм найвизначнішим твором. А в травні 1824 року у Відні відбувся останній бенефісний концерт Бетховена, в якому, крім частин з меси, прозвучала його Дев’ята симфонія з заключним хором на слова «Оди до радості» Ф. Шиллера.
Помер Бетховен у Відні 26 березня 1827 року, та був похований на Верінгському кладовищі (сьогодні Парк Шуберта). У 1862 році його останки були ексгумовані для проведення розслідування причин смерті, і в 1888 році відбулося перепоховання праху композитора на Zentralfriedhof – Центральному кладовищі Відня.