Г.Берліоз належить до числа найбільших композиторів та найбільших новаторів XIX ст. Він увійшов в історію як творець програмного симфонізму, який мав великий вплив на весь подальший розвиток романтичного мистецтва.
Для Франції з ім’ям Берліоза пов’язане народження національної симфонічної культури. Берліоз – музикант широкого профілю: композитор, диригент, музичний критик.
Луї Гектор Берліоз (з фр. Louis Hector Berlioz) народився 11 грудня 1803 року в Ля-Кот-Сент-Андре поблизу Гренобля, що у Франції. Дитинство майбутнього композитора проходило у сприятливій атмосфері. Батько – лікар за професією – привив синові смак до літератури, мистецтва, філософії. Він навчав сина грі на флейті та гітарі, ознайомив з основами теорії музики, а єдиним музичним враженням був церковний спів – недільні урочисті меси, які він дуже любив.
Хлопчик демонструє великий музичний талант, та батько не дозволяє йому займатись на фортепіано, побоюючись, що цей інструмент захопить його в царину музики далі, аніж йому б цього хотілося. Він вважав, що професія музиканта не підходить для його сина, і мріяв, що Гектор, подібно йому, буде медиком.
У 1821 році Берліоз їде до Парижа за наполяганням батька поступати в Медичну школу. Але медицина не приваблює юнака. Захоплений музикою, він мріє про професійну музичну освіту.
Врешті-решт Берліоз приймає самостійне рішення покинути науку заради мистецтва, і цим накликає на себе гнів батьків. Вони позбавляють сина будь-якої матеріальної підтримки, і відтепер майбутній композитор може розраховувати тільки на самого себе. Однак, вірячи в своє призначення, він всі сили, енергію і захопленість звертає на самостійне оволодіння професією. Живе він подібно до бальзаківських героїв голодуючи, в мансардах, проте в опері не пропускає жодної вистави і весь вільний час проводить у бібліотеці Паризької консерваторії, вивчаючи партитури видатних композиторів.
Розуміючи, що без грунтовної освіти не можна стати композитором, він почав займатися вивченням теорії та композиції спочатку у Жерона, а з 1823 року у Лесюера – професора консерваторії, автора кількох опер і хорових творів.
З 1823 року Берліоз виступає у пресі з гострополемічними статтями і на довгі роки не розлучається з пером журналіста. Він активно вступає в художнє життя Парижа, зблизившись з кращими представниками передової інтелігенції того часу: О. Бальзаком, В. Гюго, Г. Гейне, Т. Готьє, А. Дюма, Жорж Санд, Ф. Шопеном, Ф. Лістом, Н. Паганіні.
З Лістом його пов’язує особиста дружба, спільність творчих пошуків та інтересів. Згодом Франц Ліст стане полум’яним пропагандистом музики Берліоза.
У 1825 році Берліоз, проявивши неабиякий організаторський талант, влаштовує публічне виконання свого першого великого твору – Великої меси.
А у наступному 1826 році він пише героїчну сцену «Грецька революція», цей твір відкриває цілий напрямок в його творчості, пов’язаний з революційною тематикою.
Відчуваючи необхідність отримання більш глибоких професійних знань, в 1826 році Берліоз поступає в Паризьку консерваторію в клас композиції Лесюера та в клас контрапункту А. Рейхи.
Протягом наступних двох років, за словами самого Берліоза, його життя освітлювали «три удари блискавки»: знайомство з творіннями Шекспіра, Гете і Бетховена.
У 1830 році Берліоз створює «Фантастичну симфонію» з підзаголовком: «Епізод з життя артиста». Вона відкриває нову еру програмного романтичного симфонізму, ставши шедевром світової музичної культури.
Програма написана Берліозом і заснована вона на факті з біографії самого композитора – романтичної історії його любові до англійської драматичної актриси Генрієтти Смітсон (у 1827 році Генрієтта Смітсон разом із новою англійською драматичною труппою на чолі із знаменитим трагіком Кемблем відвідала Париж. Берліоза надзвичайно схвилював талант та артистичний вигляд Смітсон, він закохався у неї з першого погляду).
1830 року, в четвертий раз беручи участь у конкурсі на отримання Римської премії, Берліоз нарешті здобуває перемогу, представивши на суд журі кантату «Остання ніч Сарданапала».
Два роки Берліоз як римський стипендіат проводить на віллі Медічі. Повернувшись з Італії, він розгортає активну діяльність диригента, композитора, музичного критика, однак наштовхується на повне неприйняття своєї новаторської діяльності з боку офіційних кіл Франції. І це зумовило все його подальше життя, повне поневірянь і матеріальних труднощів.
Основним джерелом заробітку Берліоза стає музично-критична робота. Статті, рецензії, музичні новели, фейлетони згодом були опубліковані в кількох збірках: «Музика та музиканти», «Музичні гротески», «Вечори в оркестрі».
Центральне місце в літературній спадщині Берліоза зайняли Мемуари – автобіографія композитора, написана у блискучому літературному стилі, вона дає широку панораму художнього та музичного життя Парижа тих років.
Величезним внеском у музикознавство стала теоретична праця Берліоза «Трактат по інструментовці» (з додатком – «Диригент оркестру»).
У 1834 році з’являється його друга програмна симфонія – «Гарольд в Італії» (за поемою Дж. Байрона).
1837 рік був ознаменований народженням одного з найвидатніших творінь Берліоза – Реквієма, створеного в пам’ять жертв Липневої революції. В історії цього жанру Реквієм Берліоза – твір унікальний, в якому поєднується монументально-фресковий і витончено-психологічний стиль; марші, пісні в дусі музики французької революції сусідять то з проникливою романтичної лірикою, то з суворим, аскетичним стилем середньовічного григоріанського хоралу. Реквієм написаний для грандіозного складу учасників: 200 хористів та розширеного оркестру з чотирма додатковими групами духових інструментів.
У 1838 році в Парижі відбулася прем’єра опери «Бенвенуто Челліні». Спектакль був виключений з репертуару після четвертої постановки. Берліоз довго не міг оговтатися від цього удару!
У 1839 році Берліоз закінчує роботу над своєю третьою програмною симфонією «Ромео і Джульєтта» (за трагедією В. Шекспіра). Цей шедевр симфонічної музики, найоригинальніше творіння Берліоза, є синтезом симфонії, опери, ораторії і допускає не тільки концертне, а й сценічне виконання.
У 1840 році з’являється «Траурно-тріумфальна симфонія», призначена для виконання на відкритому повітрі. Вона приурочена до урочистої церемонії перенесення праху героїв повстання 1830 року.
З 1843 року починаються його гастролі у якості диригента за межами Франції – у Німеччині, Австрії, Чехії, Угорщині, Росії, Англії. Усюди він має феноменальний успіх.
Берліоз – перший в історії виконавського мистецтва гастролюючий диригент, який виконував разом зі своїми творами і твори своїх сучасників. (Слід відзначити, що Гектор Берліоз разом із Ріхардом Вагнером закладає основи нової школи диригування). Як композитор, він викликає суперечливі, часто протилежні думки.
Наприкінці 1846 року відбувається перша постановка драматичної легенди Берліоза “Засудження Фауста” (за поемою Гете).
Перу Берліоза належать також ораторіальна трилогія «Дитинство Христа» (1854 рік), кілька програмних увертюр («Король Лір» – 1831 рік, «Римський карнавал» – 1844 рік та ін.), 3 опери («Бенвенуто Челліні» – 1838 рік, дилогія «Троянці» – 1856-63 роки, «Беатріче і Бенедикт» – 1862 рік) та цілий ряд вокально-інструментальних творів у різних жанрах.
Проживши важке та трагічне життя, так і не отримавши визнання на батьківщині при житті, поховавши двох своїх дружин та єдиного сина, хворіючи, Берліоз помирає у самотності 8 березня 1869 року.