Bel canto (бель канто) з італійської – прекрасний спів. Це той неповторний віртуозний італійський спів, легенди про якого пронизують історію західноєвропейської музики і нинішні представники якого – відомі всьому світу “зірки”.

Італія вважається батьківщиною найкращих голосів, як, до речі, і Україна. Поєднання кліматичних умов з мовними і психологічними особливостями народу, мабуть, особливо сприятливе для формування хороших голосів. Але справа не тільки в цьому. Традиція і школа – ось що принесло бель канто заслужену славу.

Це мистецтво співу отримало широкий розвиток в XVII ст. в зв’язку з поширенням опери. Патетичний і гранично виразний спочатку стиль перетворився поступово в чисто віртуозний, що, до речі, вельми зашкодило італійській опері в XVIII ст. Володіння всіма регістрами голосу, рівність і ідеальна чистота тембру, захоплююча, недосяжна техніка, що дозволяє виконувати з блиском довжелезні, найшвидші і найважчі пасажі, величезне дихання – все це було результатом не тільки знання секретів майстерності, а й багаторічних (по 6-9 років) тренувань, щоденних і багатогодинних. Учні та вчителі жили разом у спеціальних гуртожитках, щоб не переривати занять. Мода на бель канто настільки захопила уми меломанів, що вони легко мирилися з неймовірною потворністю – існуванням співаків-кастратів. Таких співаків використовували в італійській церковній музиці і раніше, але стиль бель канто створив свого роду їх культ. Внаслідок виробленої в ранньому дитинстві операції голос у чоловіків не ламався, залишаючись хлопчачим. Високий регістр, дзвінкий тембр і сила чоловічих легеней народжували надзвичайно привабливе звучання. Співаки-кастрати виконували головні чоловічі ролі в опері, були найбільш високооплачуваними артистами.

У XIX столітті слово “бельканто” втратило первинний сенс і стало означати досконале володіння голосом, співучість, кантиленність. Таким чином, до майстрів бельканто відносяться всі кращі співаки: М. Каллас, Е. Карузо, С.Крушельницька, М.Кабальє та ін.

Bénéfice (бенефіс) з французької – користь, перевага. Бенефісом називають концерт або спектакль на користь якогось актора або працівника театру. Ця людина в такому випадку називається бенефіціант. Традиція бенефісів була хороша тим, що давала моральну і матеріальну підтримку артисту. Крім того, в бенефіс актор вибирав спектакль з найбільш виграшною для себе роллю, і його популярність, якщо вона починала згасати, знову оживала.

Bis (біс) – латинське “двічі”. Так кричать у залі захоплені шанувальники артистів з вимогою повторити ще раз номер, який дуже сподобався. Тому бісирувати – грати на біс. За кількістю та тривалістю оплесків виконавці здогадуються, що публіка їх не відпускає і просить повторення. Слово це міжнародне.

Одночасно зі словом “біс” і навіть частіше (бо зручніше кричати) вигукують “браво”, але це не синоніми, хоча фактично ці вигуки викликають однаковий ефект і підказують виконавцю, що його просять виступити ще раз.

Баритон – так називають чоловічий голос, по висоті середній між басом і тенором, хоча буквальне старе значення слова (з гр. barytonos) – важкий, низький. Баритон вдало поєднує переваги баса і тенора. Він сильний, значний і величний, як бас, але дзвінкий і рухливий, як тенор. Серед володарів цього надзвичайно привабливого голосу – Г. Відс, П. Г. Лисиціан, Д. Фішер-Діскау та ін.

Баритонами також називаються два інструменти з вельми низькою теситурою: струнний смичковий старовинний баритон і духовий, який часто застосовується в духовому оркестрі.

Діапазон баритона: від ля-бемоль великої октави до ля-бемоль першої октави.

Браво – це вигук захоплення і гарячого схвалення. По-італійськи bravo – відмінно. Його вигукують у залі після чудового виконання, але нерідко вигукують і в звичайній мові, іноді, втім, іронічно.

Як ви здогадуєтеся, бравіссімо – відмінно, граничний ступінь схвалення.

Буквенне позначення звуків. Ви, звичайно, знаєте, як називаються сім основних нот: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Однак назви ці з’явилися пізніше, ніж літерні. Латинські букви почали застосовувати в Європі для позначення звуків з X століття. При цьому найнижчий з вживаних тоді в співі звуків – ля – стали називати першою буквою латинського алфавіту – A. У висхідному порядку звуки розташовувалися так:

А (ля), В (сі-бемоль), С (до), D (ре), Е (мі), F (фа), G (соль). Коли ж з’явилася необхідність співати не тільки сі-бемоль, але і більш високий звук, сі, його назвали наступною буквою – Н.

Для позначення альтерованих звуків стали застосовувати склади is (підвищення на півтон) і es (пониження). Таким чином, звук до-дієз в буквеному позначенні cis, а ре-бемоль – des; звук соль-дубль-дієз – gisis, а соль-дубль-бемоль – geses. Виняток становлять мі-бемоль, ля-бемоль і сі-бемоль. Вони, відповідно, позначаються через es, as і b. З літерними позначеннями можна зустрітися, слухаючи концерт; часто виконуваний твір оголошують так: Соната cis-moll, Полонез As-dur, Мазурка a-moll … Dur тут означає мажор, moll – мінор. Таким чином, cis-moll – до-дієз мінор, As-dur – ля-бемоль мажор. При буквеному позначенні мажорні тональності прийнято писати з великої літери, а мінорні – з малої.

Буффа (buffa). Італійське buffare – дути, buffata – порив вітру, а ось buffa – капюшон, забрало, порив вітру і… жарт, насмішка. Це останнє щось вже дуже схоже на наше “обдурювання”.

В театральній справі всі ці слова пов’язані з комедією. Буф – блазнівської, комічний; буффон-блазень, комічний персонаж в італійських комедіях XVIII століття; буфонада – комедійна вистава, побудована на блазнівських трюках, блазнюванні. Є ще слово буфи – пишні складки на рукавах і спідницях в жіночому одязі, теж ніби надуті.

Легко зрозуміти і значення опери-buffa – комічна опера. Цей жанр з’явився не відразу, а на противагу серйозній опері-seria. Ви помітили, що ми іноді говоримо: “Такий серйозний, надутий”. Автор першої опери-buffa був молодий італієць Джованні Батіста Перголезі. Сама її назва “Служниця-пані” – якщо вдуматися – містить головну суть пародії.

Як приклади опери-buffa можна назвати “Севільського цирульника” Дж. Паізіелло, “Таємний шлюб” Д. Чімарози, “Весілля Фігаро”, “Усі вони такі” В. А. Моцарта, “Севільського цирульника” Дж. Россіні; “Дона Паскуале” Г. Доніцетті; “Фальстафа” Дж. Верді та ін.