Пародія. Грецьке слово parodia складається з двох коренів: para – “проти” і ode – “пісня”, “спів”. Тому загальний широкий зміст його – “нова стара пісня”. Таким чином, пародія – це оновлення музики. Оскільки починаючи з XIX століття авторство музичної композиції стало незалежним, пародія як спосіб написання творів перестала існувати і залишилася лише в тому значенні кривого дзеркала, яке нам так добре знайоме сьогодні.
Для композиторів XVII-XVIII століть воно має на увазі всього лише спосіб складати нові твори на основі старих. І навіть не важливо чиїх: своїх чи чужих. І нічого ганебного в цьому не було. Справа в тому, що тоді, незважаючи на найвищі досягнення в галузі професійної композиції, – коли вже були Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель, К. В. Глюк – ставлення до авторського професіоналізму ще зберігало психологію народних музикантів, не розрізняючи в музиці “своє” і “чуже”. З чужим можна було поводитись як зі своїм. Не було авторського права. Тому не могло бути й плагіату. Кожен міг взяти старий твір і замінити в ньому якусь частину музики, велику чи малу, залежно від обставин; пристосувати цей твір до іншого складу виконавців, до іншої нагоди. Так, мелодії протестантського хоралу, узаконені Лютером і записані з новим духовним текстом, не були новими. Багато з них в минулому були народними пісеньками. А Бах, в службові обов’язки якого входило написання кантат з різних приводів і в украй стислі терміни, за допомогою невеликого “маскараду” (підписати новий текст, трохи змінивши музику) швидко виходив зі скрутного становища.
Партесний спів. Красивий, стрункий та гармонійний церковний спів, що з’явився в Італії в епоху Відродження, зробив цікаву історичну подорож по Європі: Польща, Україна, Росія. Свою назву він отримав, мабуть, в Україні і походить від латинського слова pars, що означає “частина”, “участь”, а в музичному розумінні – партію учасника хору. У множині такі партії називаються partes. Для українських музикантів це було новинкою, оскільки до цього вони використовували тільки старовинний стиль церковної музики. Вона записувалася гаками і співалася або одноголосно, або з варіюванням окремими співаками основної мелодії. Партесний спів справив революційні зміни в розвитку української та російської музики і допомогло їй встати на європейський шлях розвитку.
Партита. ”Розділена на частини” – так перекладається італійське слово partita. Цікаво що, по-перше, цим словом користувалися не стільки італійські композитори (хоча увійшло воно в музику від них), як німецькі. По-друге, цією назвою німецькі композитори позначали два досить різних типи творів: сюїти і варіації. Те й інше представляє собою твір, розділений на частини, тільки в сюїті всі частини різні, а в варіаціях – в основному подібні.
Слово “партита” використовували в XVI-XVIII століттях до тих пір, поки сюїти і варіації були однаково популярні. А зникло воно з ужитку тоді, коли стара сюїта вийшла з моди, а варіації, що перетворилися в самостійний жанр, стали надзвичайно поширені в європейській музиці другої половини XVIII – першої половини XIX століть.
Історія партіти зробила саме звучання цього слова одним із символів давньої музики епохи бароко. Тому, коли композитори XX століття відновили багато з забутих традицій, з’явилися і сучасні партіти. Тепер це слово повністю рівнозначне слову “сюїта” і вживається виключно для різноманітності або з бажання направити думки слухача в глиб століть.
Партитура. П’єси для рояля чи акордеона записують на двох рядках: один для правої руки, інший для лівої. Твори для голосу або якогось інструмента з фортепіано пишуться на трьох рядках: верхня для голосу, скрипки, віолончелі і т. д., дві нижні – для фортепіано.
Але коли музику виконує струнний квартет, оркестр або навіть ще більший колектив: оркестр, хор і кілька солістів. Як бути в такому випадку? Не можна ж писати окремий рядок для кожного виконавця.
У кожному оркестрі багато однакових інструментів, наприклад, скрипок або віолончелей, а в хорі – однакових голосів. Для них достатньо одного нотного рядка.
Якщо на нотних рядках написати одну під одною партії різних інструментів, вийде те, що ми називаємо партитурою. На одній сторінці нотного паперу в двадцять чотири – тридцять рядків записується все, що грають разом інструменти, співає хор. Зрозуміло, що поміститися на такій сторінці можуть лише кілька тактів.
В партитурі партії всіх інструментів розміщені в строгому порядку. Внизу – рядки для струнних інструментів, над ними міститься група ударних, вище – мідні духові, ще вище – дерев’яні. Якщо у виконанні беруть участь хор і солісти, то рядки з їх партіями розміщуються під ударними, вище струнних інструментів.
І всередині кожної групи місця теж строго розподілені. Нижні рядки – для найнижчих інструментів групи: контрабасів у струнних, фагота – у дерев’яних, туби – у мідних. Чим вище рядок, тим вище «голос» інструменту.
Партія. У музиці слово «партія» має не одне, а два різних значення. З одним ви, напевно, стикалися. Під час концерту оголошують: «Партію фортепіано виконує …»; «Партію Хосе в опері “Кармен” виконав …» і так далі. Партією в цьому випадку називається складова частина музичного твору, що виконується одним музикантом або декількома – в унісон. Так, будь-який струнний квартет (мається на увазі квартет – твір) складається з партій першої скрипки, другої скрипки, альта і віолончелі. В операх у кожного соліста своя партія. В романсі ви чуєте партію голосу і партію фортепіано. З партій басів, тенорів, сопрано і альтів складається і хоровий твір.
Але можна почути й таку фразу: «Головна партія цієї сонати мені дуже сподобалася, а от побічна здається не такою вдалою». В даному випадку слово «партія» позначає один з розділів сонатної форми.
Пасаж. Слухаючи гру видатних музикантів, ви, напевно, не раз захоплювалися їх дивовижною технікою. У музичних творах є епізоди, де звуки линуть з величезною швидкістю. Здається, ніби вони розсипаються як перли або зливаються в один безперервний потік.
Такі місця в музиці називаються пасажами. У перекладі з французької passage означає прохід, перехід. Дійсно, виконуючи той чи інший пасаж, музикант, по-перше, немов переходить в дуже швидкому темпі з одного регістра свого інструменту в іншій, а по-друге, пасажі часто служать і для переходу від однієї музичної теми до наступної. У музиці XIX століття і в наші дні пасажів, які були б просто «переходами», залишилося мало. Композитори надають їм все більшу значущість, виразність, мелодійність. Пам’ятаєте, як починається «Політ джмеля» в опері Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана»? Стрімким «свистячим» пасажем композитор зображує наздоганяючого корабель джмеля. Але в цьому «свисті» вкладена мелодія. Наскрізь пронизані прекрасними мелодіями пасажі фортепіанних творів Шопена…
Пассакалья. Загальний в романських мовах корінь pasar по-іспанськи означає “проходити”, а слово – calle – означає … “вулиця”. Отже, цей танець виник у зв’язку з традицією вуличних походів, що супроводжували роз’їзд гостей після закінчення святкування. Тому пассакалья завжди урочиста, в її ритмі відчувається крокування.
Як і інші старовинні танці, Пассакалью спіткала доля перетворення на жанр інструментальної музики. Це відбувалося в XVI столітті. Але на відміну, наприклад, від куранти чи сарабанди, пассакалья пережила найрізноманітніші стильові епохи і живе у творчості сучасних композиторів. Основу пассакальі становить, як правило, низхідна басова тема, яка багаторазово повторюється (її називають basso ostinato). При цьому верхні голоси різноманітно варіюються. Сама форма пассакальі поступово нагнітає динаміку і експресію, які зробили цей жанр особливо близьким до трагічного музичного змісту.
Яскраві зразки Пассакальї присутні у органній музиці старих майстрів (Д. Букстехуде, Г. Ф. Генделя, Й. С. Баха), а також у різних жанрах сучасної музики. У пассакальї є жанровий двійник. Це теж старовинний іспанський танець – чакона. Різниці між ними практично немає, крім того, що в Чаконі основна тема звучить не тільки в нижньому, а й у верхньому голосах.
Пастораль. По-латині pastor – пастух, pastoralis – пастуший. Пастораль стилізує ідилію сільського життя, невигадливу та життєрадісну любовну лірику пастухів і пастушок, сонячні картини природи, спокійні пейзажі з тваринами і т. д.
Велику популярність пасторалі отримали в епоху Відродження, вони могли бути у вигляді коротких драматичних сценок, невеликих опер, пантомім або балетів.
Дещо пізніше з’явилися інструментальні п’єси в жанрі пасторалі. Вони зазвичай написані в світлому і безтурботному характері, безпомилково передаючи той настрій, який дарує нам сонячний літній ранок в селі. Пасторалі можна зустріти у творчості Ф. Куперена і А. Вівальді, Й. С. Баха і Дж. Фрескобальді. У Л. Бетховена є “Пасторальна” (Шоста) симфонія…
Патетичний. Пристрасний, сповнений почуття, душевного підйому – з таким значенням увійшло це грецьке слово в європейські мови. Однак грецький словник вказує нам зовсім інше джерело: pathetikos походить від слова pathos, яке означає страждання, а також пафос, пристрасну наснагу.
Ця область почуттів і настроїв надзвичайно близька музикантам, ніщо так не передає їх, як музика. Можна навіть сказати, що для музики патетичні образи чи не найголовніші. Вони найбільш проникливі, миттєво захоплюють душу і серце людини. До шедеврів світової класики належать “Патетична” (Восьма) соната Л. ван Бетховена, “Патетичне тріо” М. І. Глінки, “Патетична” (Шоста) симфонія П. І. Чайковського…
Переклад. Поширена в музичній практиці обробка музичних творів для інших, ніж передбачено автором, виконавських складів. Наприклад, переклад симфонії для фортепіано в чотири руки, переклад хорового твору для інструментального ансамблю і т. д. Переклади зазвичай роблять на рівноцінний за кількістю виконавців склад, або на менший. Якщо ж виконавські засоби посилюються, розвиваючи вихідний матеріал, то в цих випадках говорять: “обробка”, “аранжування”, “оркестровка”. З усіх видів роботи з матеріалом до поняття “переклад” ближче “транскрипція”.
Піаніно. Зменшувальне від piano, ця назва увійшла в практику відразу при винаході інструменту. У 1800 році його сконструював американець Дж. Хокінс, в 1801 – австрієць М. Мюллер і в 1802 – англієць Т. Лауд. Настільки велика була потреба в портативному фортепіано, що не вимагає стільки місця в кімнаті, скільки займає рояль. Економія місця здійснюється за рахунок того, що струни розташовані не горизонтально, а вертикально. При такій конструкції, звичайно, зменшилася сила звуку. Але вона й не потрібна в кімнаті, в побуті, для занать, де зазвичай користуються піаніно.
Пікколо.Piccolo з італійської означає “маленький”. Це слово додають до назв найменших інструментів з сімейств, наприклад – скрипок, кларнетів, флейт і т. д. Частіше можна чути про флейту пікколо, яка входить до складу симфонічного оркестру.