Вальс. Ймовірно, це була перша в історії світової культури “епідемія” танцю, яка охопила світ на такий тривалий час. Скромний австро-німецький танець вальс за лічені роки перетворився з селянського (кінець XVIII століття) до міського (початок XIX століття) і закрутив у своєму вихорі спочатку Відень, а потім і всю Європу.
Жвавий, легкий, польотний, іскристий, томний, поетичний, гнучкий, ніжний, він був і залишається вічним символом романтизму, благородної високої любові.
Видатні твори “короля вальсу” Йоганна Штрауса ми можемо і зараз чути на новорічних аристократичних балах, які щорічно проходять у Відні – столиці вальсу.
Варіації. Латинське слово variatio означає зміну. У музиці варіаціями називається такий твір, в якому основна мелодія повторюється багато разів, але в іншому характері. Іноді змінюється тільки її супровід, але частіше – і вона сама, її ритм, темп, окремі звороти.
Форма варіацій народилася в XVI столітті. Тоді виникли два різновиди поліфонічних варіацій – пассакалія і чакона. У Пассакалії – творі величного характеру, тема не змінюється. Вона весь час розмірено і величаво звучить в найнижчому, басовому голосі, у той час як у верхніх голосах з’являються і розвиваються нові самостійні мелодії. Пассакалії писали багато композиторів XVII і XVIII століть, у тому числі Й. С. Бах, Г.Ф.Гендель.
Чакона схожа на Пассакалію. Це теж поліфонічні варіації. Але в Чаконі тема, залишаючись незмінною, звучить не тільки в басу: вона «подорожує» по різних голосах, з’являючись то в верхніх, то в середніх, то в нижніх. Широкою популярністю користується Чакона для скрипки соло, Й.С.Баха. Грають її в перекладах для різних інструментів.
У XIX столітті форма варіацій отримує велике поширення. У так званих строгих варіаціях тема змінюється дуже сильно: ускладнюється акомпанемент, в мелодії з’являються нові звуки, що прикрашають її основний контур. Проте на протязі усієї п’єси зберігається близький характер. Музичний образ збагачується, але залишається впізнаваним. У творчості Р. Шумана і Ф. Ліста, у багатьох сучасних композиторів тема у варіаціях змінюється дуже сильно. Такі варіації називаються вільними. У них вже не один, а багато різних, навіть контрастних образів.
Вібрато. Латинське vibratio означає коливання, тремтіння, що, як відомо, є необхідною умовою для виникнення музичного звуку. Коливається струна, стовп повітря в духовому інструменті, голосові зв’язки і т.д.
Крім цього існує ще музично-виконавське вживання цього слова. Ви напевно помічали, як скрипалі, віолончелісти, гітаристи та інші струнники часто не просто притискають пальцем лівої руки струну, але і розгойдують пальці на цьому місці. При цьому звук стає більш співучим, емоційним. Цей виконавський прийом називається “вібрато”. Ним користуються і співаки. Спробуйте взяти якусь ноту голосом і повібрувати горлом. Відразу почуєте, наскільки багатшим стане звук.
Віртуоз. Це слово відноситься не тільки до музикантів-виконавців. Італійське слово virtuoso (від латинського virtus) означає силу, доблесть, чесноту, талант. Віртуоз – всякий, хто робить свою справу чудово, блискуче, спритно і швидко.
У музичній практиці це слово має два відтінки.
Оскільки справжній виконавець повинен володіти найвищою технікою володіння інструментом, то віртуозність є необхідним елементом його майстерності. Але не більше, ніж елементом. Віртуозність – засіб, що дозволяє музиканту вільно і глибоко розкривати зміст музики. Можливо, якби Н.Паганіні, або Ф.Шопен, або Ф.Ліст не були феноменальними віртуозами, їх твори не стали б настільки досконалими в художньому відношенні.
Буває, не рідко, що техніка виконання стає метою, музиканту важливо показати не музику як задум композитора, а швидкість своїх пальців. Такий виконавець вважається не стільки музикантом, скільки віртуозом, а його діяльність більше нагадує спорт, ніж мистецтво. Тому, якщо вас полонить віртуозний блиск виконання музики, не спокушайтеся тільки цим, а вслухайтеся і співпереживайте ці звуки: є за ними душа виконавця чи ні.
Класичний приклад суперництва віртуоза-музиканта і віртуоза-спортсмена в XIX столітті – піаністи Ференц Ліст і Зігізмунд Тальберг. Серед меломанів та музичних критиків навіть була “війна тальбергіанців і лістіанців”. В історії залишилося ім’я віртуоза Ліста.
Вундеркінд. В історії музики час від часу, як яскраві зірки на небосхилі, з’являлися дивовижні музиканти. Зовсім ще маленькі діти, років восьми – десяти, а іноді навіть менші, вони давали сольні концерти і вражали слухачів силою свого музичного таланту. Називали цих маленьких музикантів чудо-дітьми (по-німецьки – Wunderkind).
Це слово частіше зустрічалось в музичному світі в XVIII і XIX століттях. Але воно не зникло і в наш час, оскільки не зникають вундеркінди.
Діти, які рано проявилися незвичайними музичними здібностями викликають загальне захоплення і розчулення. Класичний приклад вундеркінда – Моцарт, який виступав у ранньому дитинстві у найпрестижніших салонах і залах Європи.
Доля вундеркінда непередбачувана і дуже багато в чому залежить від його батьків і вихователів. Ті з них, хто не може побороти в собі горде марнославство, починають надмірно експлуатувати дитини, що псує йому здоров’я, виробляє раннє і нездорове честолюбство, призводить до поверховості в музичній освіті. А найважче те, що, з дитинства звиклий до успіху, здобутому не працею, а лише демонстрацією того, що дала щедра природа, така людина, дорослішаючи, при зустрічі з життєвими труднощами і з суперниками виявляється з незагартованим і вразливим характером. Ось чому “зірки” вундеркіндів найчастіше гаснуть, коли вони стають дорослими.
Розумні батьки не поспішають повідомляти дитині, що він вундеркінд, виховують його в скромності і працьовитості, намагаючись створити, наскільки це можливо, сприятливі умови для його розвитку.