«Найважливіший і найцікавіший в музично-історичному відношенні інструмент», – так кажуть про лютню багато музикантів, які цікавляться історією музичних інструментів.
Лютня була поширена в усьому стародавньому світі. Лютню вважали найдосконалішим з усіх музичних інструментів і називали її королевою інструментів. У XV – XVII століттях вона звучала всюди. Використовували її і як сольний інструмент, і для супроводу. Лютні великих розмірів звучали в ансамблях і навіть в оркестрах.
Лютня стала головним інструментом, популярним і у буржуа, і серед аристократів (збереглася картина, що зображає королеву Єлизавету з лютнею). Лютня гриміла (і в прямому, і в переносному розумінні цього слова) по всій Європі – у Данії та Англії, в Голландії та Польщі, в Німеччині і в Іспанії, але центром її була, зрозуміло, Італія.
Лютневі композитори нотами свою музику не записували. Для цього існувала інша система запису – табулатура (точніше, кілька видів табулатур).
Поступово їй довелося поступитися своїм місцем смичковим інструментам: вони володіли більш потужним і яскравим звуком. А в домашньому музикуванні лютню витіснила гітара. Корпус лютні нагадує половину дині або панцир черепахи, великий за розміром. На широкому грифі кріпляться килки для натягування струн. Нижня дека, тобто опукла частина корпусу, для краси часто прокладена шматочками чорного дерева або слонової кістки. Посередині верхньої деки – виріз, зроблений у вигляді красивої зірки або троянди. У великих, так званих архілютнях, таких вирізів-троянд було три. Кількість струн на лютні бувало різною, від шести до шістнадцяти, причому всі вони, крім двох найвищих, були подвоєними в унісон або октаву. Грали на лютні сидячи, поклавши її на ліве коліно. Правою рукою защипували струни, в той час як ліва фіксувала їх на грифі, подовжуючи або скорочуючи.
Приблизно в VІІІ-му столітті маври завезли до Європи, разом з ісламом, багато чого цікавого – з точки зору культури. Зокрема, перський струнний щипковий музичний інструмент, який називався “уд”. Саме так він називається і зараз, а з арабським артиклем – “аль-уд”, що в іспанській мові перетворилося на “лауд”. Подорожуючи по європейських мовах, лауд отримував нові імена: “лаут”, “лют”, “люта”, “лютня”.
Звісно, що дуже багато композиторів писали музику для лютні. Серед них композитори епохи відродження – В.Капірола, Дж.Фрескобальді, Дж.Дауленд; композитори епохи барокко – Й.С.Бах, А.Вівальді, А.Піччініні, С.Л.Вайсс та багато інших.