Біографія Д. Скарлатті

Доменіко Скарлатті (1685-1757)

З усієї династії Скарлатті – однієї з найвизначніших в музичній історії – найбільшу славу здобув Джузеппе Доменіко, син Алессандро Скарлатті, ровесник Й.С.Баха та Г.Ф.Генделя. У літопис музичної культури Д. Скарлатті увійшов насамперед як один з основоположників фортепіанної музики, творець віртуозного клавесинного стилю.

Д.СкарлаттіДоменіко Скарлатті (з італ. Giuseppe Domenico Scarlatti) народився 25 жовтня 1785 року у Неаполі в сім’ї відомого композитора Алессандро Скарлатті. Чудовими музикантами були також і інші члени сім’ї – брати, батька та його сини. Імена Алессандро та Доменіко, П’єтро, Томмазо та Франческо Скарлатті були відомі в Італії та інших країнах Європи.

Батько був його першим вчителем музики. Будучи ще дитиною, Доменіко проявив блискучий талант до гри на чембало та органі, а в 16 років стає органістом і композитором Неаполітанської королівської капели. Після занять з батьком, Доменіко вдосконалюється в композиції під керівництвом композиторів Гаетано Греко, Франческо Гаспаріні і Бернардо Пасквіні.

Перший твір, що приносить успіх Скарлатті – опера “Октавія” – була написана в 1703 році.

У 1705 році батько відправляє Доменіко до Венеції. Причини свого рішення А.Скарлатті пояснює в листі до герцога Алессандро Медічі: “Я змусив його виїхати з Неаполя, де цілком достатньо було місця для його таланту, але талант його не для такого місця. Мій син – орел, у якого виросли крила …”

4 роки занять у найвизначнішого італійського композитора Ф. Гаспаріні, знайомство і дружба з Генделем, спілкування з прославленим Б. Марчелло – все це зіграло істотну роль у формуванні музичного обдарування Скарлатті.

У Римі, куди він переїздить у 1709 році завдяки заступництву кардинала Оттобоні, наступає період його творчої зрілості. У коло музичних зв’язків Скарлатті входять Б. Паскуіні і А. Кореллі. Він пише опери для польської королеви-вигнанки Марії Казимири.

З 1715 по 1719 рік Доменіко Скарлатті стає капельмейстером в соборі Святого Петра у Ватикані, створює багато духовної музики.

До цього часу закріплюється слава Скарлатті-виконавця. Він бере участь у змаганні виконавців, був визнаний кращим клавесиністом, аніж Гендель, проте поступився йому у грі на органі. Скарлатті, концертуючого віртуоза-клавесиніста, знала вся Європа. Неаполь, Флоренція, Венеція, Рим, Лондон, Лісабон, Дублін, Мадрид – така далеко неповна географія стрімких пересувань музиканта по столицях світу. Блискучому концертанту протегували найвпливовіші європейські двори, висловлювали свою повагу короновані особи. За спогадами Фарінеллі, друга композитора, у Скарлатті було багато клавесинів, зроблених у різних країнах. Кожен інструмент композитор називав ім’ям якого-небудь знаменитого італійського художника, відповідно тієї цінності, яку він мав для музиканта. Улюблений клавесин Скарлатті був названий “Рафаель з Урбіно”.

У 1720 році в житті композитора відбувається подія, що різко змінює його життя – він перездить у Лісабон, куди його запросили, щоб очолити капелу португальського короля, та одночасно давати уроки музики принцесі Марії Варварі. На цій службі він провів всю другу половину свого життя: у 1729 році Марія Варвара стає іспанською королевою і Скарлатті їде з нею в Іспанію.

У 1729-33 роках живе у Севільї, де знайомиться з музикою фламенко. Спілкується з композитором А. Солером, через творчість якого вплив Скарлатті позначається на іспанському клавірної мистецтві. В Іспанії слава Доменіко Скарлатті досягла апогею. Тут він написав більшу частину своїх творів.

З великої спадщини композитора – 20 опер, біля 20-ти ораторій і кантат, 12 інструментальних концертів, меси, 2 “Miserere”, “Stabat mater” – важливе художнє значення зберегли клавірні твори. Саме в них з усією повнотою проявився геній Скарлатті. Найбільш повне зібрання його одночастинних сонат містить 555 творів.

Сам композитор називав їх вправами і писав у передмові до прижиттєвого видання: “Не чекай – чи ти дилетант чи професіонал – в цих творах глибокого плану; бери їх як забаву, щоб привчити себе до техніки клавесина”.
Ці бравурні і дотепні твори сповнені запалу, блиску і вигадки. Вони викликають асоціації з образами опери-buffa. Багато що тут і від сучасного їм італійського скрипкового стилю, і від народної танцювальної музики, причому не тільки італійської, але також іспанської та португальської. Народне начало своєрідно поєднується в них з лоском аристократизму; імпровізаційність – з прообразами сонатної форми.

Зовсім новою була специфічно клавірна віртуозність: гра регістрів, перехрещення рук, величезні стрибки, ламані акорди, пасажі подвійними нотами. Скарлатті вміло добивається на клавірі оркестрових ефектів – наприклад, він відтворює сигнали мисливських ріжків, звучання валторн, “перебір” струн гітари…

У одній із бесід Скарлатті якось сказав, “що не потрібен клавесин, щоб зіграти твори Альберті чи інших нових композиторів: на будь-якому іншому інструменті вони будуть звучати не гірше, а, можливо, й краще; але якщо природа дала людині десять пальців і інструмент може всіх забезбечити роботою, то чому б їх не використати?”

Але Іспанія, яка стала другою батьківщиною для музиканта, не виправдала його надій. Ні блискуча майстерність віртуоза-виконавця, ні придворна служба та заступництво багатих, ані гучна слава артиста не принесли йому достатку та спокійного, забаспеченого життя. Він помер у Мадриді 23 липня 1757 року в бідності, залишивши без засобів на інування свою велику сім’ю.

Яндекс.Метрика

apteka mujchine for man ukonkemerovo woditely driver.