Обертон. Проведемо цікавий дослід: беззвучно натисніть клавішу фортепіано і не відпускайте, а потім сильно вдарте і відпустіть клавішу октавою нижче (наприклад, тримайте до другої октави, а вдарте до першої). Узятий вами звук швидко згасне, але ще довго буде чути тихий, але виразний звук натиснутої вами клавіші.
Давайте розберемося, чому це відбувається. Ви напевно вже знаєте, що звук виникає в результаті коливання пружного тіла, в даному випадку – струни. Висота звуку залежить від довжини струни, та її натягу. Ви вдарили по клавіші. Затремтіла, завібрувала струна, почувся звук. Але коливається струна не тільки вся цілком. Вібрують всі її частини: половина, третина, чверть і так далі. Таким чином, одночасно чути не один звук, а цілий багатозвучний акорд. Тільки основний тон, найнижчий, чутний набагато краще за інших і сприймається вухом як єдиний.
Решта ж, утворені частинами струни і тому більш високі обертони (Oberton по-німецьки «верхній тон»), або гармонійні призвуки, доповнюють звучання, впливають на якість звуку – його тембр.
Всі ці гармонійні призвуки разом з основним тоном утворюють так званий натуральний звукоряд або шкалу обертонів, які нумеруються знизу вверх по порядку: перший звук – основний, другий октавою вище, третій – октава + чиста квінта, четвертий – октава + чиста квінта + чиста кварта (тобто на 2 октави вище основного) і т.д.
Набагато цікавіше, аніж на фортепіано, видобувають обертони на струнних інструментах – скрипці, віолончелі, гітарі та ін. Якщо смичком скрипки злегка доторкнутися пальцем до струни в тому місці, де вона ділиться навпіл або на третю, четверту і т. д. частину, то пролунає не основний звук, а більш високий обертон. На струнних такий звук називають флажолетом (або гармоніками) Він дуже ніжний, несильний, холоднуватого тембру. Композитори користуються флажолетами струнних як особливої фарбою, яка дуже збагачує технічні та виразні можливості інструменту.
Октава. Це музичний інтервал, що охоплює всі сім щаблів звичайного звукоряду, який включає дванадцять півтонів. Звуки, що утворюють октаву, по числу коливань співвідносяться 2: 4, тому вони зливаються. Візьміть дві ноти через октаву і почуєте, що звуки не суперечать один одному, а ніби зливаються. Людський слух розрізняє звуки в діапазоні семи октав.
Октет. Це камерний ансамбль, що складається з восьми музикантів, найчастіше інструментальний, хоча бувають вокальні та вокально-інструментальні. Склади можуть бути найрізноманітніші.
Октетом називається також жанр творів для восьми інструментів, подібно тріо, квартету, квінтету і т. д. Октети є у Ф. Мендельсона, Ф. Шуберта, П. Хіндеміта. Октети Й. Гайдна, В. А. Моцарта і молодого Л. Бетховена фактично нагадують дивертисменти і серенади.
Опера. Один з найпопулярніших жанрів класичної музики, який народився у кінці 16-го століття в Італії. Перші зразки носять назву “музична драма”. Та з часом музичний бік набуває все більшого значення. Першою оперою вважають “Еврідіка” Я. Пері та Дж. Каччіні. Більше про оперу…
Оркестр. Грецьке слово, яке в античні часи позначало спеціальну круглу площадку на сцені театру. На ній знаходився хор, який супроводжував трагедії своїм співом і ритмізованими виразними жестами.
Оркестр в нинішньому розумінні – це певний колектив музикантів-інструменталістів, які разом виконують музичний твір.
Шлях від майданчика античного театру до сучасного оркестру – це фактично шлях історії європейської музики.
Музиканти-інструменталісти об’єднувалися разом для музикування або виконання урочистої музики задовго до того, як оркестр сформувався як колектив, що відбулося лише в XVII столітті, коли виникла необхідність інструментального супроводу вокальних жанрів: опери, ораторії. Розвиток оркестру безпосередньо пов’язаний з постійним вдосконаленням музичних інструментів.
Але не тільки нові жанри і вдосконалені інструменти формували цей новий феномен музичного мислення, розвиток гармонії та поліфонії також безпосередньо впливає на формування структури оркестру. У XVIII столітті формується інструментальний кістяк оркестру – струнна група (скрипки, альти, віолончелі, контрабаси); дерев’яні духові (флейта, гобой, фагот, кларнет); з мідних були лише труби і валторна; ударні; чембало, за яким сидів капельмейстер та керував оркестром. Оркестри поділялися на оперні, концертні, церковні; відповідно варіювався їх склад. Звичайна кількість оркестрантів – 30-50 чоловік.
Протягом XIX і XX століть оркестр розвивався в усіх відношеннях. В нього поступово входили все нові і нові інструменти. Збільшилася і чисельність оркестрантів. Сучасний великий симфонічний оркестр містить до 100 чоловік. Стало більше і самих оркестрів. Якщо в XVIII столітті вони були тільки в Європі і обчислювалися кількома десятками, то тепер вони є в усіх частинах світу і їх налічується кілька тисяч. У сучасному оркестрі до традиційного складу можуть бути додані електронні інструменти і джаз-група, народні інструменти і запис, зроблений на магнітній стрічці.
Все, що до цих пір було сказано, відносилося до оркестру симфонічного. Однак існують і надзвичайно поширені духові оркестри і оркестри народних інструментів. Природно, що темброва однорідність, обмежені можливості інструментів і жанрові традиції диктують таким оркестрам свій репертуар (це зовсім не виключає можливості виконання різних перекладів). Так, якщо симфонічний оркестр виконує симфонічну музику, опери, балети, акомпанує солістам, то духовий оркестр виконує марші, танці та спеціально написану для нього музику, в тому числі і симфонії; оркестр народних інструментів виконує насамперед обробки народних пісень і танців, а також спеціально для нього вигадані п’єси.
Остінато. З італійської ostinato значить “завзятий”, “впертий”. При чому тут музика? Повторення якоїсь фрази, мотива, ритмічної фігури, невеликої мелодії – дуже типове явище в музиці різних часів і народів. Остинато насамперед характерне для танцювальної музики, оскільки пов’язане з моторикою, рухом, періодичністю.
Остінатність найбільш характерна для майстрів епохи бароко. Вони нерідко використовували повторювану мелодію в басу (basso ostinato) як основу композиції, “надбудовуючи” над нею різні варіації. Типова вона і для композиторів XX століття. На незмінно повторюваній ритмічній фігурі побудовано “Болеро” М. Равеля…
