Музичний інструмент Рояль

Звичайно, ви знайомі з роялем. Його можна побачити в концертних залах, в музичних школах. Його ви бачите на екранах телевізорів. Він, великий і важливий, стоїть на почесному місці – на естраді, а іноді, в урочистих випадках, у нього піднімають кришку, і рояль стає схожим на величезну дивовижну птаху під час польоту.

Музичний інструмент РояльПіаніно ви, напевно, бачили в школі або клубі, а можливо, воно є у вас або у ваших знайомих. Піаніно набагато скромніше свого «знатного» родича, займає менше місця. Та й звук у нього слабший, ніж у рояля. І на піаніно, і на роялі грають абсолютно однаково, притому одні й ті ж п’єси, на нотах яких написано: фортепіанні.

У чому ж тут справа? Чому така дивна назва?

Щоб відповісти на ці питання , спробуємо відправитися в подорож у далеке минуле.

Дуже-дуже давно, у Стародавній Греції, ще в часи Піфагора, про якого кожен школяр знає по знаменитій теоремі, існував музичний інструмент, який називали монохордом (Monos – по-грецьки один, chorde – струна). Це був довгий і вузький дерев’яний ящик з натягнутою зверху струною. Від ящика, зробленого зі спеціального дерева, залежали тембр і гучність звуку. Струна щільно прикріплялася до ящика нерухомими підставками, а окрім них була ще одна – рухома. Вона пересувалася по струні, то скорочуючи звучну частину її, то знову подовжуючи і тим змінюючи висоту звуку.

Поступово до однієї струни стали додавати інші. Грали на них, защипуючи струни пальцями або особливими пластинками – плектрами (медіаторами), а іноді – ударяючи по струні паличками, молоточками.

Йшли століття, інструмент продовжував удосконалюватися. Ящичок став прямокутним, а на одній з його сторін розмістилася клавіатура, тобто ряд клавіш (від латинського Clavis – ключ). Тепер музикант натискав на клавіші, а вони приводили в рух так звані тангенти – металеві пластинки. Тангенти торкались струн, і ті починали звучати.

Цей інструмент стали називати клавікордом (від латинського і грецького Clavis chorde). Його ставили на стіл і грали стоячи. Звичайно, ніхто не вважав цей інструмент межею досконалості. Він виник, як вважають вчені, в XII столітті, і впродовж цілих п’яти століть майстри різних країн намагалися його покращити. Щоб звук став сильнішим, вирішили на кожну клавішу ставити не одну, а кілька струн, збільшили розмір ящика.

З часом у клавікорда стали робити кілька клавіатур. Вони містилися одна над іншою у вигляді драбинки. Кожній клавіатурі відповідав певний регістр інструменту. Звук клавікорда був дуже ніжним і співучим. Виконавець за своїм бажанням міг грати голосніше або тихіше. Злегка похитуючи клавішу, він тим самим розгойдував струну, викликаючи своєрідне тріпотіння звуку. Сучасники писали про Клавікорд: «Він більш придатний для домашньої і ніжної музики, ніж для естради або великих приміщень». Він служить «… розрадою в стражданнях і другом, бере участі у веселощах».

Але був у клавікорда і істотний недолік: незважаючи на всі удосконалення, великої гучності звуку так і не вдалося добитися.

Звичайно, «втішав в стражданнях» клавікорд тільки дуже багатих людей. Адже він був предметом розкоші, прикрасою віталень і салонів. Тому клавікорди робили ошатними, красиво прикрашеними перламутром, черепахою, дорогоцінними породами дерева. В кінці XVII століття у Франції нижні клавіші (ті, що в сучасних роялях робляться білими ) стали виточувати з чорного дерева, а верхні обкладали слоновою кісткою. Кажуть, це робилося для того, щоб на темному фоні краще виділялися витончені білі руки знатних дам – клавікордисток. Однак грати на такій клавіатурі було не дуже зручно: темні клавіші зливалися, межі між ними були малопомітними. І в XVIII столітті розташування кольорів на клавіатурі змінилося. Воно стало таким, яке ми бачимо і тепер у піаніно і роялів.

Клавікорд був не єдиним клавішним інструментом. Одночасно з ним виник і розвивався інший, схожий на нього і в різних країнах його називали по-різному: клавіцимбал, чембало, вірджинал, клавесин. Остання назва, найпоширеніша, зрештою стала загальновживаною, збірною для всіх різновидів цього інструменту. На відміну від клавікорда, струни клавесина були різної довжини, і це визначило характерну форму, яка потім перейшла до рояля.

Спочатку це теж був ящик, який ставили на стіл. Пізніше ж інструмент встав на власні ніжки – витончені, точені. Звук на клавесині видобувався не ударом, а щипком: клавіша приводила в рух пружні язички (найчастіше їх робили з пташиних пір’їнок), які зачіпляли струну. Він був сильніший, ніж у клавікорда, але не такий виразний і гарний. Виконавець не міг впливати на його якість, як при грі на Клавікорді. З якою б силою не вдаряли по клавішах, робили це різко або м’яко, – нічого не змінювалося. Щоб якось урізноманітнити звучання, майстри придумували різні пристосування. Так, робилися інструменти з кількома клавіатурами, що відрізнялися один від одного ступенем гучності звуку. Нарешті, з’явилася педаль – важіль, який потрібно натискати ногою. При її допомозі можна було раптово ослабити звук.

Клавесин був не тільки домашнім інструментом. Він включався в різні ансамблі, навіть в оркестр, де на ньому виконували партію супроводу. За клавесином сидів диригент. Лівою рукою він грав акорди, а правою керував оркестром.Значною була роль клавесина і як сольного інструменту. П’єси для нього писали багато композиторів XVII – XVIII століть: італійські, французькі, німецькі, англійські. В історії музики їх називають клавесиністами. Найбільш відомі французькі клавесиністи – Куперен, Дакен, Рамо. Вони писали танці для клавесина, такі, як менует, гавот, ригодон, створювали своєрідні музичні портрети і малюнки: «Женці», «В’язальниці», «Флорентійка», «Циганка», «Метелики» і навіть… «Курка». Ці витончені невеликі п’єси, рясно прикрашені мелізмами, були цілком у дусі того часу, коли носили пудрені парики, плаття з безліччю бантиків і мережив. До цього «галантного стилю» дуже підходив і тембр клавесина, що нагадує звук струнних щипкових інструментів, але більш повний і багатий.

Всі музичні інструменти безперервно удосконалювалися. Продовжували пошуки і клавірні майстри. І ось в 1711 році в італійському місті Падуї клавесинний майстер Бартоломеo Крістофорі винайшов новий інструмент. Звук в ньому видобувався дерев’яними молоточками з оббитими пружним матеріалом голівками. Тепер виконавець міг грати тихіше або голосніше. Звідси і пішла назва інструменту – піанофорте, а пізніше – фортепіано. Назва ця збереглася до нашого часу і є об’єднуючою для всіх струнних клавішних інструментів.

Перші фортепіано по звучанню були дуже мало схожі на ті прекрасні інструменти, які зараз можна бачити в наших концертних залах. Механізм, що служив для удару по струнах, був ще вельми недосконалим, і спочатку фортепіано не могло успішно змагатися з визнаним у той час королем музичних інструментів клавесином. Протягом майже всього XVIII століття композитори продовжували писати музику для старшого брата фортепіано. А тим часом новий інструмент поліпшувався. У фортепіано молоточок при натисканні клавіші вдаряє по струнах однакової довжини і товщини. І от з часом з’явилася педаль (зараз її називають ліва педаль), яка зрушує молоточки убік так, що вони ударяють не по трьох струнах, а по двох або одній, залежно від бажання виконавця. Це змінює тембр звуку і його силу.

Коли піаніст натискає клавішу, молоточок ударяє по струнах. Від них відскакує повстяна подушечка – глушник (демпфер) . Струни від удару тремтять – вібрують – і виникає звук. Якби глушник не відходив від струн, то звук був би глухим і коротким. А якби глушника не було зовсім, струни коливалися б набагато довше, ніж потрібно, і замість музики чувся б суцільний гул. Так що глушник – дуже важлива деталь інструменту. Відпустимо клавішу – звук припинився. Але не тому, що на місце повернувся молоточок: він ще раніше відскочив від струни, щоб не заважати їй коливатися. Тепер на місце повернувся глушник. Він щільно притиснувся до струни і заглушив звук. Ще одна педаль – права, – що з’явилася потім у фортепіано, стала відводити глушники від струн. Натиснувши її, можна відпустити клавіші, але звук все одно буде тягнутися довго-довго, поки не згасне, так як педаль не дозволить глушникам повернутися на місце. Права педаль дозволила ввести в фортепіанну музику нові фарби, нові цікаві ефекти.

Протягом XIX століття склалися два основних види фортепіано: горизонтальний – рояль (з фр. Royal – королівський) з корпусом у вигляді крила і вертикальний –піаніно (з італ. Pianino – маленьке піано). Рояль став концертним інструментом. Він використовується там, де потрібна повна, потужна звучність. Піаніно ми зустрічаємо в тих місцях, де не можна поставити великий і громіздкий рояль, де можна обійтися меншою силою звуку.

Першим музичним твором, написаним спеціально для фортепіано, вважають сонату Лодовіко Джустіні (з’явилася в 1732 році). Проте в масовому порядку композитори почали писати для фортепіано, а не для клавесина, лише через п’ятдесят років, в часи Гайдна і Моцарта.

Дуже багато композиторів XIX і XX століття писали для фортепіано. Їх приваблюють його величезні, воістину безмежні можливості. Його діапазон включає діапазони майже всіх інших музичних інструментів. Сила звуку може бути дуже різною, від найлегшого піаніссімо до потужного фортіссімо. На фортепіано виконують і співучі мелодії, і багатозвучні акорди, і віртуозні пасажі. Інструмент може звучати ніжно, як флейта, а може, і як цілий оркестр.

Для фортепіано писали Бетховен, Шуберт, Шуман, Мендельсон, Шопен і Гріг, Чайковський, Рахманінов і Скрябін. Дуже велику роль у розкритті можливостей цього інструменту зіграв Ф.Ліст, який не тільки складав фортепіанні п’єси, а й перекладав для рояля різні твори, написані для симфонічного оркестру, аж до симфоній Бетховена. Ліст хотів довести, що рояль не поступається оркестру по своїх виразних, художніх можливостях.

«Душею фортепіано» називали великого польського композитора Ф.Шопена. Майже всі свої твори він створив тільки для рояля.

Весь світ знає прославлених піаністів – від Ліста і Шопена, які були не тільки композиторами, але і видатними виконавцями на цьому інструменті, до братів Антона і Миколи Рубінштейна. Величезною популярністю і любов’ю слухачів користувалися Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Артуро Бенедетті Мікеланджелі, Глен Гульд, Ван Кліберн і ін.

Яндекс.Метрика

apteka mujchine for man ukonkemerovo woditely driver.