Життєвий і творчий шлях Альфреда Шнітке був дуже звивистим і супроводжувався майже містичними збігами. Він зміг стати прижиттєвим класиком радянської музики, незважаючи на «суперечливе» походження та незвично сміливий, авангардний погляд на творчість, який не відрізняв «високу» та «низьку» музику. Свій серед чужих, чужий серед своїх – ось найкраще визначення для цього надзвичайного митця.

Ранні роки

Батько Альфреда – Гаррі Шнітке був євреєм зі Франкфурту-на-Майні. Звідти він приїхав до Радянського Союзу, де й познайомився з майбутньою дружиною – Марією Фогель, що була етнічною німкенею. У 1930-му році молода родина осіла у Покровську (Енгельсі), що знаходився тоді на території Автономної Республіки Німців Поволжя.

Саме там через чотири роки народився Альфред. З дитинства він почувався не таким як всі – він не самоідентифікував себе ані росіянином, бо не мав тут коріння, ані євреєм, бо не знав їдишу, ані німцем, бо був надто далеко від землі своїх пращурів. У дитинстві він спілкувався з батьком російською, а з матір’ю німецькою.

В часи німецько-радянсокої війни родина переїхала до Москви, а батько був призваний на фронт. Після війни Гаррі Шнітке був командирований у якості кореспондента до австрійського Відня. Завдяки цьому перше музичне виховання Альфред здобув у колишній столиці класичної музики, щоб потім… перевернути канонічний погляд з ніг на голову. Повернувшись до СРСР, він закінчує у 1961-му році Московську консерваторію, та залишається там викладачем майже на десять років.

Перші кроки та перші успіхи

Вже в цей час молодий композитор починає працювати над «серйозними» проектами. У 1957-му році створена «нульова» симфонія, яка не має номеру в офіційній хронології (наступна буде написана майстром, що вже здобув визнання, майже через п’ятнадцять років).

Пізніше Шнітке одночасно працює над декількома концертами (для скрипки, фортепіано та гобою), балетом «Лабіринти», та оперою «Одинадцята заповідь» (або «Щасливчик»). Це не враховуючи численні прелюдії, ораторії, кантати, сонати та ін. Деякі з творів, особливо оперу, композитор вважав невдалими, але важливе саме бажання та здорові амбіції створювати щось величне та монументальне.

Та чи не найважливішим є початок праці «серйозного» композитора в якості автора музики до кінофільмів. Шнітке, творчість якого «розуміла» лише частина вітчизняного музикального істеблішменту і цінителів за кордоном, став відомий масам завдяки мелодіям, що стали тодішнім аналогом саундтреків. Зв’язок з кіно стане дуже міцним – з початку 1960-х до самої смерті композитор створить музику до більш ніж сімдесяти(!) кіно-, теле- та мульт- фільмів, серед яких «Білоруський вокзал», «Екіпаж», «Казка мандрів», «Майстер і Маргарита» etc.

Слава

Шнітке вдалось те, що вдавалось одиницям – відстояти право на своє бачення творчості, та не просто відстояти, а стати буквально одним з «виключень» радянського офіціозу. Авжеж була й критика з вуст старих майстрів на кшталт Григорія Свірідова та негласна заборона деяких концертів, але й було визнання від не менш визначних попередників в особі Дмитра Шостаковича, та співпраця з виконавцями з усього світу.

У 1970-х Шнітке проголошує своїм творчім кредо полістилістику та починає змішувати у своїх творах те, що до цього вважалось несумісним. Це не тільки вирізняє його серед композиторів-сучасників, а ще й дає впевненість у вірно обраному напрямку праці. Шнітке не бачив проблеми у тому, щоб змішати, наприклад, Баха з нововіденською школою або Вагнера з Глінкою, або народні пісні з релігійними гімнами. До смерті у 1998 році він буде плідно та невпинно працювати.

Та навряд чи можливо, навіть в набагато більшій статті, порівняти і описати десять симфоній, чотири опери, три балети, п’ятнадцять концертів та різноманітних творів. До того ж музика майстра красномовніша за будь-які слова.