У Візантії важливу роль відігравала церковна музика. За біблійним переказом, староєврейський цар Давид «розчув спів небес» і передав небесні славослів’я людям. Псалми царя Давида, дивні за формою звернення до Бога, увійшли до християнської церковної служби.
Тексти візантійських співів містили не тільки ці стародавні зразки поезії, але й нові, створені християнськими поетами-гімнографами (від грецьк. «хімнос» — «урочиста пісня» і «графо» — «пишу»).
Серед жанрів церковної музики перевагу віддавали канону і тропарю. Канон (від грецьк. «канон» — «зразок», «правило») — музично-поетична композиція з дев’яти розділів, що включала теми покаяння і прославляння. Тропар — хвалебний спів, який писався до свята або урочистої події, але не як самостійний твір, а як частина великого твору. Кожному музичному жанру відводилося певне місце в богослужінні.

Особливості церковної музики

Церковний спів підпорядковувався суворим законам — церковно-співацькому канону. Правила, були висловлені в одній з найважливіших богослужебних книг — Статуті, в якому містилися докладні вказівки, в які дні і години, при яких церковних службах і в якому порядку слід читати чи співати ті або інші молитвослов’я.
Виконання співів вимагало тривалої підготовки, тому півчі виховувалися з раннього дитинства в монастирях і храмах, де їх навчали доместики (керівники хорів).
У Київській Русі церковна музика з’явилася після введення християнства (988). Разом з хрещенням країна прийняла від Візантії і музичну культуру. Однією з найважливіших рис богослужіння став спів — у Київській Русі людський голос вважався найдосконалішим музичним інструментом. В основі співів лежало запозичене з Візантії осмогласся (система із восьми ладів). Першими вчителями жителів Русі були грецькі і болгарські півчі.
Церковні співи записувалися за допомогою нотного письма, в якому звуки передавалися знаками-символами — знаменами (крюками). Своє походження знамена вели від візантійських невм. Основний вид староруського церковного співу дістав назву знаменного розспіву.
Знаменні співи були одноголосими, строгими і стриманими за характером.

Види церковних співів

Разом із знаменними існували кондакарні співи, більш складні. За мелодією — на один склад припадало декілька звуків. Кондак — різновид хвалебної молитви. Приклади кондакарного співу містяться в найдавніших російських співецьких книгах — кондакарях. Такі співи мали особливу систему запису, яка не піддається розшифруванню.
Головне богослужіння католицької церкви називається месою. У православній традиції їй відповідає літургія. Під час меси відбувається одне з християнських таїнств — євхаристія (грецьк. — «подяка»): хліб і вино перетворюються на Тіло і Кров Христа. Меса — це спомин про страждання, хресну смерть і воскресіння Сина Божого.
Традиції музичного супроводу меси почали формуватися одночасно з обрядами католицької церкви — в середині XI ст. До XIII—XIV ст. склалися головні співи. Вони виконуються як церковним хором, так і прихожанами; кожний звучить у строго певному місці служби.

В епоху Відродження меси стали створювати як єдиний багаточастинний твір. Починаючи з XVIII ст., меса перетворилася на самостійний жанр, не пов’язаний безпосередньо з католицьким богослужінням. Так з’явилися меси, призначені для великого хору, симфонічного оркестру і солістів.
Їх, великих за об’ємом, виконати під час служби не було можливості. Меси писали не тільки музиканти-католики — до цього жанру звертався, наприклад, композитор-протестант Йоганн Себастьян Бах.
Реквієм (лат. requies — «відпочинок», «спокій») — заупокійна меса на канонічний латинський текст. Назву меса дістала за першим словом своєї початкової частини: «Вічний спокій даруй їм, Господи» («Requiem aeternam dona eis, Domine»). Музика передає скорботу, роздуми про смерть. Реквієм остаточно утвердився в епоху Відродження, але окремі частини виникли раніше. З часом реквієм перетворився на самостійний музичний жанр.