Українська музика 90-х років — від здобуття незалежності і приблизно до 1998 року — яскраве самобутнє явище, гідне того, щоб розглянути його окремо. Такої відвертості, настільки вільного творчого пошуку (вільного від обмежень комерційного мистецтва, бо заробляти великі гроші на своїй творчості навряд чи сподівався хтось із них міг сподіватися), таких сміливих і новаторських експериментів українська музика відтоді знала не надто багато.

Дехто з виконавців того періоду продовжив творчу кар’єру, але з часом вони сильно змінилися. Інші проєкти припинили своє існування з різних причин, але залишилися у пам’яті старших міленіалів, у піснях під гітару біля багаття та у каверах музикантів наступних поколінь.

Контекст

Для розуміння феномену української музики 90-х вкрай важливим є історичний контекст. Ще наприкінці 80-х, коли в СРСР проголосили «перебудову», а залізна завіса стала трохи менш щільною, молодь спрагло ловила відгомін сучасних світових музичних трендів та, закономірно, намагалася творити щось своє у тому ж стилі. Саме тим, що повної картини музичного життя решти європейських країн та Америки українські музиканти не мали, багато в чому зумовлена самобутня унікальність їхньої творчості.

Інша важлива риса епохи — злам старого усталеного, хоч і ненависного багатьом ладу, та перехід до невідомості, яка була не надто лагідною, а подекуди відверто лякала. Цьому нестабільному перехідному станові українська музика 90-х завдячує глибокими — меланхолійними, ліричними, саркастичними чи екзистенційними — текстами та сміливими експериментами з аранжуванням.

Поп-музика, рок та панк початку 90-х

Наприкінці 80-х з’явилося неформальне об’єднання музичних гуртів «Рок-Артіль», де одним з провідних учасників був молодий колектив Воплі Відоплясова, або скорочено ВВ. Якщо імена більшості їхніх колег наразі відомі лише завзятим поціновувачам вітчизняної рок-музики, то ВВ стрімко досягли успіху, а їхній незвичний для радянської та пострадянської молоді стиль, що поєднав, здавалось би, непоєднувані напрямки фолку та панку, припав до смаку і вітчизняним слухачам, і європейцям. На початку 90-х ВВ активно гастролювали Європою з концертами.

Говорячи про відносно роковий напрямок, варто назвати ще кілька визначних імен:

• Брати Гадюкіни — перший український панк-гурт, на чию еклектичну музику впливали різноманітні жанри від блюзу и до реггі, а слова їхніх пісень відомі навіть тим, хто ніколи не чув про цей гурт.
• Кому Вниз — грали якісний індустріальній рок з виразним готичним присмаком.
• Сестричка Віка — авторка пісень і виконавиця, справжня рок-співачка і нонконформістка, котру, на щастя, прогледіла жорстока радянська система уніфікації. Широкий загал познайомився з її творчістю на одному з перших фестивалів «Червона рута». 1993 року Сестричка Віка емігрувала в США, залишивши прийдешнім поколінням у спадок дивовижну пісню «То моє море».

Щодо поп-музики (тоді її ще називали естрадною), то і тут на початку 90-х віднайшлися свої скарби. Непересічний приклад — співачка Руся (справжнє ім’я Ірина Осауленко), чий талант, правильно презентований продюсером Костянтином Осауленко, сміливо розвивався у стилістиці, притаманній тогочасній Мадонні. Сміливий та жіночний імідж, видатні вокальні дані, цікаві синтезаторні партії зробили Русю головною поп-зіркою української сцени 1990-1991 років. Її пісні очолювали хіт-паради та збирали стадіони. Однак, коли співачці запропонували емігрувати до Канади, вона погодилася і покинула музичну кар’єру на піку слави.

Вже 1994 року місце королеви поп-сцени зайняла Ірина Білик. На той час вона вже кілька років була солісткою гурту «Цей дощ надовго», але по-справжньому відомою стала після початку сольної кар’єри та співпраці з продюсером Юрієм Нікітіним.

«Територія А»

Зараз годі й уявити, як складно було музикантам шукати шлях до слухачів в епоху до інтернету. Для молодих гуртів чи не єдиними способами просування були виступи на великих музичних фестивалях — «Червона рута» та «Таврійські ігри». Цього явно було недостатньо, тим часом потенціал молодих українських музикантів був дуже потужним.

Тоді продюсер Олександр Бригинець запропонував керівництву каналу ICTV запустити в ефір регулярну програму — такий собі хіт-парад музичних кліпів від сучасних молодих виконавців. Ідея для свого часу була дуже новаторською, тим паче, що більшість музикантів не орієнтувалися на запис альбомів та синглів, а не відеокліпів. Та далекоглядному продюсерові вдалося вмовити канал на фінансування не лише програми, а й знімання кліпів (на той час це потребувало більше креативності, ніж грошей).

Програма отримала назву «Територія-А», її першою ведучою стала Анжеліка Рудницька. Ефіри почалися 1994 року, і вже станом на 1995 рік цей хіт-парад набув надзвичайної популярності і став трампліном до слави для багатьох молодих музикантів у найрізноманітніших жанрах. Серед них «Скрябін», Табула Раса, Юрко Юрченко, Олександр Пономарьов, «Аква Віта», «Фантом-2», Камалія та багато інших.

Одним із масштабних відкриттів під кінець цієї дивовижної пори став гурт «Океан Ельзи», що наслідував найкращі традиції британської рок-музики.

На жаль, з 1998 року почалася навала дешевої російської музичної продукції у всіх її проявах на вітчизняний ринок. Дешевої, бо маючи більші матеріальні можливості на базі столиці колишньої метрополії, російські артисти могли дозволити собі демпінгувати ціни продаж записів чи квитків на концерти.

Було ще багато чинників (зокрема переорієнтація росії на захоплення українського інформаційного простору, щоб в перспективі знівелювати нашу національну свідомість та ідентичність), які призвели до відносного занепаду української музики на початку 2000-х. Та за неповні 10 років (з 1991 по 1998) дивовижного розквіту було створено стільки різноманітної музики, що її досі цікаво відкривати для себе, слухати і переосмислювати.