<назад 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 далі>
Якось, щойно познайомившись, Ріхард Вагнер і Роберт Шуман провели разом близько години. Після цієї зустрічі Вагнер всім розповідав:
– Шуман – прекрасний музикант і чудовий, благородний чоловік, шкода тільки, що занадто мовчазний…
Шуман ж у свою чергу повідомляв своїм знайомим:
– Нарешті я познайомився з Вагнером! Він мені дуже сподобався, одне тільки погано: аж надто він балакучий…
Коли Вагнер приїхав до Лондона, його познайомили з якимось лордом Піткіним, який всюди оголошував себе великим шанувальником вагнерівської музики. Дізнавшись від композитора, коли відбудеться його концерт, аристократ забажав відвідати його.
Після концерту Вагнера запросили на великосвітський прийом, де лорд Піткін від усієї душі привітав його з успіхом.
– Чесно кажучи, сер, я ще ніколи в житті так не сміявся, – звернувся лорд Піткін до композитора.
– Повірте, пройшло близько півгодини, поки я пізнав вас в пишному парику, з лицем, пофарбованим у чорний колір!
Виявилося, що “меломан” переплутав концертні зали і потрапив… на виступ негритянського оркестру.
Двоє англійців відправилися в дрезденський театр послухати оперу Вагнера. Коли світло згасло, якийсь чоловік зайняв місце позаду них. Під час дії новоприбулий поводився більш ніж дивно – весь час вигукував: “Ах, як добре!… Ах, Боже праведний, – це жахливо!…” При цьому він сплескував руками і тупав ногами, причому зовсім не в такт музиці. В антракті розсерджені англійці звернулися до капельдинери з проханням вивести із зали нестерпного глядача.
– Боюся, що це не в моїх силах, шановні панове, – розвів руками капельдинер. – Це дуже велика людина.
– Ким би він не був, – обурилися звиклі до демократії англійці, – ми вимагаємо, щоб цього невігласа негайно заспокоїли. Він заважає нам слухати геніальну музику Вагнера!
– У тому то й справа, панове, – пошепки пояснив капельдинер, – що за вами якраз і сидить сам пан Вагнер…
Австрійський дипломат фон Ринг розповідав, що перше виконання знаменитої на весь світ опери Вагнера “Валькірія” у Відні мало не відмінили. Справа в тому, що згідно постановочного задуму в цій опері на сцені мали з’явитися вороні коні, причому справжнісінькі. У придворних стайнях були дресировані коні, але всі вони були сірі, а Вагнер категорично вимагав вороних.
– Ви хочете зганьбити мене! – тупотів він ногами на директора. – Я не допущу такого знущання, хай вже краще моя опера ніколи не буде поставлена у Відні, ніж її будуть грати з сірими кіньми!
– Але ж оперу підготували, витратили кошти…
– Мене це не стосується!
І лише втручання фон Ринга допомогло врегулювати цей конфлікт… Дипломат подав “дипломатичну” пораду: пофарбувати сірих коней у чорний колір.
Вагнер із захопленням схопив його руку, потиснув і вигукнув:
– Ви врятували мені життя!
Коней пофарбували. Спектакль відбувся…
Як відомо, немає пророка у своїй вітчизні… Незважаючи на світову славу і популярність, Ріхарда Вагнера довго не визнавали в його рідній Німеччині.
Якось у Відні під час вистави опери Вагнера, який сидів у залі, хтось раптово поплескав по плечу. Вагнер обернувся і, так як музика звучала надзвичайно голосно, крикнув:
– Що ви хочете?!
– Пане Вагнер, я вас упізнав, – теж майже прокричав якийсь пан. – Скажіть, а чи не здається вам, що ваша музика надто гучна?
Вагнер доклав долоні до рота і гаркнув на весь голос:
– Пане, це для того, щоб звідси мене почули в Німеччині!..
Одна старіюча танцівниця, втративши з віком легкість та грацію, не бажаючи залишати сцену, вирішила поміняти професію і зайнятися співом. Старанно завчивши кілька легких арій, вона з’явилася до Вагнеру і попросила прослухати її.
Після того як вокальний репертуар був вичерпаний, Вагнер люб’язно попросив її продемонструвати своє вміння танцювати. Його прохання було задоволено. У кімнаті настала тиша.
Нарешті артистка не витримала:
– Скажіть же, маестро, чи сподобалося вам, як я співаю?
– Для танцівниці непогано.
– О, дякую вам, мсьє…
– І, до речі, для співачки ви досить непогано танцюєте, – з посмішкою закінчив Вагнер.
Одного разу якийсь віденський поет запропонував Вагнеру лібрето для нової опери. Через якийсь час поет отримав від композитора відповідь такого змісту: “Ваше лібрето хороше, але не настільки, щоб я зрадив своєму принципу – самому писати лібрето. Якщо приїдете до Венеції, то побачите своє лібрето на полиці моєї бібліотеки за № 2985. Це, сподіваюся, останнє з запропонованих мені. цифра, як бачите, поважна “.
Репетируючи в Лондоні з англійським оркестром, великий, але запальний Вагнер був вкрай незадоволений музикантами. Трубачі весь час помилялися, барабанщик запізнювався, а скрипки взагалі не звучали…
Маестро у нестямі від люті зажадав від перекладача, щоб той повідомив музикантам наступне:
– Якщо це стадо ідіотів не гратиме як слід, я їх всіх викину геть!
Перекладач розуміюче кивнув і перевів:
– Джентльмени, маестро приносить вам свої вибачення у зв’язку з тим, що його музика приносить вам труднощі. Він просить вас зробити все, що в ваших силах, і ні в якому разі не хвилюватися!.
Одного разу в Парижі Вагнер прийшов до видавця і сказав:
– Мсьє, я великий композитор і пишу музику майбутнього! Я бажаю надати вам честь і дати дозвіл її надрукувати!
– Музику майбутнього? – перепитав видавець. – А ви часом не Вагнер?
– Так, це я, – гордо відповів композитор.
Видавець знизав плечима:
– Я не займаюся музикою майбутнього, мсьє Вагнер. Зверніться до мого онука…